Томас Нагель проти логічної можливості феноменологічних зомбі

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Таємниця, але не там: “містеріанізм” Коліна Мак-Гіна

У “Свідомій психіці” Девід Чалмерс на основі дуже ґрунтовного і всебічного аналізу доводить, що якщо ми сприймаємо свідомість всерйоз, то раціонально неможливо уникнути висновку, що матеріалізм є хибним, а якась форма дуалізму – істинною. “Сприймати свідомість всерйоз” означає справді намагатися зрозуміти її феноменологічний, суб’єктивний характер, − на противагу функціоналістській стратегії його ігнорування, коли поняття свідомості тлумачиться так, ніби воно означає лише поведінково-функціональні прояви; така підміна змісту поняття дозволяє “пояснювати” свідомість таким чином, що справжня складна проблема – свідомість у основному (феноменологічному, суб’єктивному) смислі цього слова – залишається незаторкнутою і непоміченою, або її існування взагалі заперечується. (Найбільш уславлений приклад – праця Д.Деннетта “Пояснена свідомість”.) Поняття 'дуалізм' розуміється у широкому смислі – як визнання того, що психічні (феноменологічні) речі або властивості є фундаментальними, незводимими до фізичного, так що у світі є два фундаментальні типи речей або властивостей – фізичні та психічні (феноменологічні, суб’єктивні).

Чалмерс ретельно розглядає і спростовує усі відомі спроби уникнути цього висновку; більше того, він переконливо показує, що навряд чи можливі якісь інші, більш успішні спроби. Моя думка, що в цій частині аргументи Чалмерса настільки сильні (“залізні”), продумані до найменших (часом нудних) дрібничок, що кожний, хто їх уважно прочитав і зрозумів, мусить погодитися з висновками автора. Чалмерс просто не залишає жодної “лазівки”.

Натомість, “позитивна частина” (друга половина) праці Чалмерса, в якій він обґрунтовує думку, що слід віддати перевагу “слабкій” версії дуалізму – епіфеноменалізму, і виводить з цього вибору різноманітні висновки, хоча на перший погляд теж видається ретельно обґрунтованою, залишає інтуїтивне відчуття, що щось тут не так, і бажання якось виразити і обґрунтувати цю інтуїцію. На мою думку (обґрунтовану у розділах 7 та 5), аргументи Чалмерса на користь епіфеноменалізму та проти інтеракціонізму насправді є слабкими (що пізніше визнав і сам Чалмерс); натомість, існують дуже вагомі аргументи проти епіфеноменалізму. Сáме прийняття епіфеноменалізму веде Чалмерса до дуже неправдоподібних висновків і хибних тлумачень тих підстав, які роблять раціональними наші уявлення про наявність у інших людей свідомості та відповідність між їх поведінкою та свідомістю.

Проте джерело сильного інтуїтивного відчуття того, що з теорією й аргументами Чалмерса “щось не так”, і шлях подолання проблеми легко угледіти не там, де вони є насправді. Особливо, філософу, у якого є свої улюблені ідеї, від яких йому нелегко відмовитися, хоч би якими були аргументи проти цих ідей. Я думаю, саме такою є ситуація зі спробами Томаса Нагеля усе ж знайти в аргументах Чалмерса якусь “лазівку”. (Див. цитати Т.Нагеля в епіграфі.) Намагання зрозуміле і похвальне, але напрям пошуку, на мою думку, явно хибний.

Розглянемо основні моменти в міркуваннях Нагеля
.
1) Чи може тотожність між мозком та свідомістю бути апостеріорною необхідною істиною?

Чалмерс показує, що хоча між психічними (феноменологічними) та фізичними станами (тобто, станами свідомості та мозку) має місце тісна кореляція, це є емпіричним фактом, а не логічною необхідністю. Факти про свідомість логічно не слідують з фактів про фізичні стани мозку; феноменологічні властивості (психічні, суб’єктивні стани) не є логічно надсупровідними щодо фізичних фактів. Логічно можливо (тобто є мислимим без суперечності), щоб ті самі фізичні події супроводжувалися якимись іншими феноменологічними станами (які відчувалися-переживалися б по-іншому), або не супроводжувалися ніякими (феноменологічні зомбі). Звичайно, ми можемо сказати, що (наскільки ми можемо судити з нашого досвіду, емпіричного знання) в деякому смислі кореляція між свідомістю й фізичними станами мозку є необхідною; але це не є логічною необхідністю (як у випадку води та сукупності молекул H2O, які є не двома різними речами, а одним і тим самим, що описується в термінах макро- та мікро- перспектив); це є (в термінах Чалмерса) природною необхідністю, тобто причинною необхідністю відповідно до деяких законів природи, яка є відношенням між двома різними подіями (одна подія спричинює іншу у відповідності з певним законом природи), одна з яких належить до царини фізичного, а друга – до царини свідомості.

Натомість, Нагель висловлює сподівання, що зв’язок між свідомістю та мозком усе ж є логічно необхідним, але наші сучасні концепції свідомості та фізичного є неповними, і ця неповнота не дає нам побачити цю логічну необхідність. Насправді, з фізичних фактів логічно слідують факти про свідомість, але недосконалість нашого концептуального апарату не дозволяє нам це зрозуміти. Можливо, що якщо ми правильно зрозуміємо “справжню природу” фізичного та свідомості, то це “відкриє шлях до відкриття апостеріорних необхідних істин про те, яким фізіологічним станом є певний специфічний вид суб’єктивного переживання” .

Це висловлювання апелює до поняття “апостеріорної необхідної істини”, що було введене Саулем Кріпке. Варто згадати, що не лише Нагель, а й чимало інших філософів звертаються до цього поняття для захисту теорії про тотожність між свідомістю та мозком. Що ж це поняття означає і чи справді воно є придатним для обґрунтування можливості тотожності між свідомістю та деякими фізичними процесами в мозку?

Поняття “апостеріорної необхідної істини” є частиною есенціалістської концепції “природних видів” Кріпке. Сама ця теорія, на моє переконання, що обґрунтоване у прикінцевому додатку, є хибною. А проте навіть якби вона була слушною, поняття апостеріорної необхідної істини так само рятує матеріалізм, як мертвого припарка (ззовні він може порожéвішати, і може комусь видатися живим, якщо не приглянутися трохи уважніше).

Апостеріорні (лат. a posteriori − після) істини – це “післядосвідні” істини, тобто істини, про які ми дізнаємося з досвіду, на відміну від апріорних (лат. a priori − перед) істин − “переддосвідних” істин, про які можливо дізнатися без звертання до досвіду, шляхом логічних операцій, логічного аналізу змісту понять тощо (прикладом можуть слугувати математичні твердження, істинність яких можливо встановити шляхом розрахунку чи математичних доказів). Натомість, смисл понять 'необхідна істина' / 'випадкова істина' є доволі неясним, і ця неясність лежить в основі “відкриття” Кріпке апостеріорних необхідних істин.

Це “відкриття” розглядається як важливий внесок в епістемологію, оскільки до Кріпке вважалося, що апріорні істини співпадають з необхідними, а апостеріорні – з випадковими. (Хоча смисл цих понять і відрізнявся: за дуже складною для розуміння теорією Канта, поняття 'необхідний'/'випадковий' характеризували метафізичний, а поняття 'апріорний'/'апостеріорний' – епістемологічний статус істини). Кріпке доводив, що це не так: існують апостеріорні істини, які є необхідними (а також і апріорні істини, які є випадковими). На мою думку, тут немає ніякого справжнього відкриття, а лише плутанина смислів слова 'необхідний': в тому смислі, в якому Кріпке застосовує це поняття до істини, можна стверджувати, що усі істини є необхідними.

Смисл “відкриття” Кріпке краще пояснити на класичному прикладі – води та сукупності молекул H2O. Ми знаємо, що вода є сукупністю молекул H2O. Кріпке стверджує, що ця істина є апостеріорною та необхідною. Що це означає?

Твердження “Вода є сукупністю молекул H2O” є апостеріорною істиною, оскільки ця істина була відкрита після емпіричних досліджень і в принципі не могла бути відкрита без них – засобами концептуального аналізу (з’ясування смислів понять та логічних відношень між ними). Колись люди не знали, що вода є сукупністю молекул H20. Вони використовували (і зазвичай досі використовують) слово 'вода', щоб позначати рідку прозору речовину, яка є в річках, озерах, морях, яка годиться для пиття тощо. В цьому (або подібному більш точному) описі немає нічого, з чого слідувало б, що вода є сукупністю молекул H20. Тож апріорі, без проведення емпіричних досліджень, засобами концептуального аналізу смислу понять 'вода', 'сукупність', 'молекула H20', неможливо дізнатися, що вода є сукупністю молекул H2O. Не існує логічного переходу від води до H2O. Логічно, вода могла виявитися якимось XYZ, але фактично виявилась H2O. Тож ця істина є апостеріорною.

Але що означає твердження Кріпке, що ця істина є необхідною? Той факт, що вода виявилася сукупністю молекул H20 здається випадковим (≡не-необхідним), адже могло б бути й інакше: вода могла виявитися сукупністю молекул XYZ. А проте Кріпке стверджував, що це лише так здається, а насправді вода логічно не може бути чимось іншим, крім як сукупністю молекул H20. Чому? Пояснення Кріпке спирається на (1) твердження про тотожність будь-якої речі з самою собою та (2) концепцію “природних видів”.
(1) Кріпке використовує приклад з Фосфорусом та Гесперусом. Фосфорус – це небесне тіло, яке можна побачити в певному місці зранку (“ранкова зірка”), а Гесперус – небесне тіло, яке можна побачити в певному місці ввечері (“вечірня зірка”). Виявилося, що Фосфорус та Гесперус насправді є одним і тим самим небесним тілом – планетою Венерою. Тож Фосфорус − це Гесперус. Ця істина – апостеріорна: поняття ранкової зірки та вечірньої зірки логічно не випливають одне з одного; щоб дізнатися про те, що Фосфорус − це Гесперус, були потрібні емпіричні дослідження. Згідно з Кріпке, ця істина є також необхідною. Чому? Тому, що ' Фосфорус' та ' Гесперус' – це два імені однієї й тієї ж речі (планети Венера), а будь-яка річ необхідно тотожна з самою собою; жодна річ не може бути чимось іншим, аніж те, чим вона є. Те ж саме, згідно з Кріпке, вірно щодо води й сукупності молекул H20. Тут “виходить на сцену” концепція “природних видів”.
(2) Майже усі визначні філософи логіки й м
ови, які до Кріпке приділяли увагу питанню про смисли родових назв (таких як 'вода', 'тигр' тощо), вважали, що ці назви означають приблизно те ж саме, що й опис виду (для води) “рідка прозора речовина, яка є в річках, озерах, морях, океанах, яка має два різновиди – солоний та прісний, причому прісну воду можна пити і вона вгамовує жагу”, що вони є чимось типу скорочення таких описів. Відповідно, будь-яка речовина, яка відповідає цьому (або якомусь уточненому) опису буде водою, яким би не був її хімічний склад (H20 чи HYZ). Цю точку зору називаю концептуалістькою або дескриптивною теорією смислів родових назв.

Кріпке не погодився з цією теорією і запропонував натомість власну – теорію природних видів. Згідно з цією теорією, родова назва означає “природний вид” – деяку псевдоконкретну “ось-цю” множину речей чи речовину, яка має спільні “сутнісні властивості” та складає більшу частину тієї множини чи речовини, до якої історично застосовувалася ця родова назва. У води “ось-ця речовина” виявилася сукупністю молекул H20 (її “сутнісні властивості” – складатися з молекул H20).
З (1) та (2) Кріпке робить висновок про те, що тотожність між водою та сукупністю молекул H20 є необхідною істиною. Адже слово 'вода' та словосполучення 'сукупність молекул H20' означають одну й ту саму “ось-цю-речовину”. Оскільки це – одна й та сама речовина, то вона необхідно тотожна із собою. Ситуація тут точно така сама як і у випадку з Фосфорусом та Гесперусом: оскільки Фосфорус необхідно тотожний із собою та 2) Гесперус – це та ж сама річ, що й Фосфорус, то, отже, Гесперус необхідно тотожний з Фосфорусом.

Зрозуміло, що якщо слово 'вода' та словосполучення 'сукупність молекул H20' означають одну й ту саму речовину, то вони ніяк не можуть означати різні речовини. Речовина, яку вони означають, не може не бути собою. Ця речовина необхідно є цією речовиною; логічно неможливо, щоб ця речовина не була цією речовиною. Висловлювання “Ця речовина не є цією речовиною” (“Вода не є водою”, “Дерево не є деревом”) є самосуперечливим, його істинність логічно неможлива; натомість істинність висловлювання “Ця речовина є цією речовиною” (“Вода є водою”, “Дерево є деревом”) є логічно (тавтологічно) необхідною. А оскільки 'вода' та 'сукупність молекул H20' – це просто два різні способи позначення цієї речовини, то вода логічно необхідно є сукупністю молекул H20. Тож висловлювання “Вода є сукупністю молекул H20” – це необхідна апостеріорна істина.

Аналогічно, на думку Нагеля, можливо, що стани свідомості логічно необхідно тотожні з певними фізичними станами, але цього неможливо встановити а-пріорі, шляхом концептуального аналізу змісту понять 'свідомість', 'фізичний', 'мозок'. Подібно до випадку з водою та сукупністю молекул Н20, можливо, що тотожність між певними станами свідомості та певними фізичними станами мозку є апостеріорною необхідною істиною.

Проблема з цим сподіванням у тому, що Чалмерс ретельно проаналізував таку стратегію (яку нерідко застосовували до Нагеля деякі прибічники матеріалізму) і ясно показав, що вона є хибною.

Чалмерс не заперечує теорію природних видів, а проводить її чіткий логічний аналіз, який показує, що ідея апостеріорних необхідних істин є цілком непридатною для обґрунтування можливості тотожності між свідомістю та деякими фізичними процесами в мозку.

“Двовимірний” аналіз Чалмерса оперує поняттями первинної та вторинної інтензій (intension) слів; поняття інтензії означає приблизно те ж саме, що й слово 'смисл' (що слово чи вираз означає). В цій “двовимірній” перспективі, слово 'вода' має

− первинну інтензію у формі опису типу “рідка прозора речовина...”
та
− вторинну інтензію − те, чим, як виявилося, є ця рідка прозора речовина − “сукупність молекул H20”.

Йдеться, отже, про вживання слова 'вода' у двох різних смислах, які в нашому реальному світі вибирають одну й ту саму речовину, але в принципі, логічно (у якомусь із “логічно можливих світів”) могли б вибирати й різні речовини. Перехід від первинної до вторинної інтензії ґрунтується на емпірично встановленій тотожності, яка відповідає поняттю апостеріорних необхідних істин Кріпке. Чалмерс називає це “апостеріорним семантичним поворотом”.

Чалмерс пропонує вживати слово 'вода' відповідно до первинної інтензії (як ми зазвичай робимо), коли йдеться про реальний світ, і вживати його відповідно до вторинної інтензії, коли йдеться про уявні, логічно можливі світи. Ця пропозиція відповідає твердженню Кріпке: оскільки ми знаємо, що вода є сукупністю молекул H20, то якщо ми уявимо якийсь світ, в якому рідка речовина, що наповнює ріки, озера, океани, годиться для пиття тощо, не є сукупністю молекул H20, буде неправильно називати цю рідку речовину водою. Хоча я й вважаю, що це твердження не є слушним , доречно прийняти пропозицію Чалмерса як домовленість, корисну для аналізу ідеї апостеріорних необхідних істин та її застосовності до психофізичної проблеми; адже сама ця ідея ґрунтується на “апостеріорному семантичному повороті” від первинної до вторинної інтензії. Такий підхід дозволяє Чалмерсу “розбити противника на його власній території”: роз’яснивши смисл туманних концепцій Кріпке, він показує їх цілковиту непридатність для захисту теорії тотожності свідомості й мозку.

Чалмерс показує, що вторинна інтензія цілком недоречна в питаннях тотожності-редукції. В цих питаннях має значення лише можливість редукції (логічний надсупровід, пояснення того, як з властивостей більш фундаментальних рівнів можуть логічно слідувати властивості вищих рівнів) відповідно до первинної інтензії.

Справді, усі питання про тотожність є питаннями про тотожність відповідно до первинної інтензії. Питання про тотожність між водою та “сукупністю молекул H20” – це питання про те, чи є сукупністю молекул H20 “рідка прозора речовина, що наповнює річки, озера, моря, океани, годиться для пиття тощо”. Щоб встановити цю тотожність, потрібно показати (в загальних рисах, без необхідності пояснювати усі деталі) як властивості, які ми вважаємо визначальними для води (такі як рідкість, прозорість, придатність для пиття, розташування, форма, обсяг тощо) можуть утворюватися властивостями молекул H20 та їх структурованими взаємодіями. І в усіх випадках фізичних речей та подій ми можемо (в загальних рисах) легко пояснити, як вони можуть утворюватися фізичними мікроелементами, їх рухами та взаємодіями. Адже усі їх властивості, в кінцевому рахунку, концептуально зводяться до одного типу властивостей – просторового розташування та його часових похідних. Психофізична проблема існує саме тому, що ми не можемо зробити те ж саме зі свідомістю і не маємо жодного уявлення, як це можна зробити; більше того, є вагомі підстави вважати, що це неможливо в принципі.

Що ж до вторинної інтензії (і, відповідно, апостеріорної необхідності), то вона цілком недоречна у питаннях про тотожність. Проблеми тотожності відповідно до вторинної інтензії не може бути в принципі. Якщо вторинною інтензією слово 'вода' є “сукупність молекул H20”, то тотожність між водою та сукупністю молекул H20 відповідно до вторинної інтензії є порожньою тавтологією. Якщо слово 'вода' вживається у смислі “сукупність молекул H20”, то той, хто говорить, у цьому смислі, що вода є сукупністю молекул H20, говорить лише, що сукупність молекул H20 є сукупністю молекул H20.

І це, по суті, усе, до чого зводиться ідея апостеріорної необхідності. Те, що чимало сучасних філософів подають як “визначне відкриття” Кріпке, насправді є нічим іншим як тавтологією типу “Будь-що, чим би воно не було, є тим, чим воно є” або “Будь-що, з чого б воно не складалося, складається з того, з чого воно складається” тощо. Можемо узагальнити це “відкриття”: усі істини є необхідними: адже будь-яке висловлювання, якщо воно є істинним, не може не бути істинним, а отже, воно є необхідно істинним.

Тим не менше, деякі прибічники матеріалізму (теорії тотожності) схопилися за ідею апостеріорних необхідних істин як потопаючі хапаються за соломинку. Але “соломинка” не може винести такої ваги. Оскільки йдеться про психофізичну проблему, усе, на що спроможна ідея апостеріорних необхідних істин – це затуманювати й заплутувати, перешкоджати ясному мисленню і, таким чином, приховувати незадовільність матеріалізму.

Питання про ідею апостеріорних необхідних істин можна резюмувати вдалими характеристиками Рендала Мак-Катчена: ми маємо справу з міфологізованою “в основі порожньою доктриною” ; “"Уроки" Кріпке … для багатьох з нас відпочатку здавалися схожими на вправи фокусника... Проте до них надалі будуть апелювати, оскільки це стало справою полеміки; люди придумують погані аргументи, що нібито стосуються фізикалізму або свідомості, спираючись на модальні виверти Кріпке.”

До наступного розділу: “Стратегія Мак-Гіна”

Примітки:

1. Nagel T. (1998) Conceiving the Impossible and the Mind-Body Problem

2. Nagel T. (2002) The Psychophysical Nexus

3. Тут і в усьому тексті, оскільки йдеться про смисли-значення мовних виразів, перевага віддається слову 'смисл' оскільки слово 'значення' часто вживається в іншому смислі – як синонім слова 'важливість'. Проте варто зауважити, що слово 'значення' має деякі переваги в плані 1) поєднання морфологічної (за формою) та семантичної (за смислом) спорідненості слів 'значення'-'означати' та 2) більшої близькості до відповідного англомовного терміну 'meaning', яке є ще більш характерним в плані 1) оскільки відповідне дієслово 'to mean' вживається як у значенні 'означати', так і у значенні 'мати на увазі'. Відповідно:
Meaning of a word is what it means. (Значення слова – це те, що воно означає.)
Meaning of a word is what we mean by it. (Значення слова – це те, що ми маємо на увазі під ним.)

4. англ. two-dimensionalist

5. тобто, смисловим

6. Смисли слів не є чимось, що міститься у самих словах. Слова означають те, що ми маємо на увазі, коли їх вживаємо. Вони мають той смисл, який ми в них вкладаємо за звичним вживанням або про який ми домовляємося. Можна вживати будь-яке слово у будь-якому контексті в будь-якому смислі за умови, що співбесідники однаково його розуміють і в процесі обговорення проблеми не відбувається підміни смислів, − а саме для такої підміни часто і використовують “семантичний поворот”. Концептуалістська (дескриптивна) концепція смислів назв значно краще відповідає потребам розуміння, аніж концепція “природних видів” Кріпке.

7. McCutcheon R. Tremendous introduction to analytic philosophy

8. McCutcheon R. You can find someone to argue against anything

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии