Пропетивний дуалізм та емерджентизм

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Дуалізм-креаціонізм

Пропетивний дуалізм, як і будь-який дуалізм, визнає, що свідомість є чимось нефізичним. Але він більше орієнтований на панівне розуміння наукових стандартів і, на відміну від “субстанційного дуалізму” (етерналізм та креаціонізм) “відхрещується” від поняття душі, оскільки воно асоціюється з релігією і “релігійною”, “ненауковою”, “фантастичною” ідеєю життя після смерті.

Сама назва 'пропетивний дуалізм' (від англ. property − властивість) говорить, що свідомість – це не окрема нефізична річ (душа), а нефізична властивість, чи, точніше, комплекс нефізичних властивостей (станів), нефізичний аспект якоїсь речі. Важливе питання: що це за річ? Адже прибічники того, що звичайно називають субстанційним дуалізмом, цілком можуть погодитися з тим що свідомість – це комплекс нефізичних властивостей (станів) якоїсь речі, а саме – душі або Я. Зрозуміло, що це – зовсім не те, що мають на увазі прибічники пропетивного дуалізму; смисл поняття пропетивного дуалізму якраз в тому й полягає, що це – дуалізм, який відмежовується від ідеї душі з її “релігійними”, “потойбічними” асоціаціями.

Є ще однин тип (напрямок) теорій свідомості, які визнають психічне як особливий фундаментальний тип властивостей, поряд із фізичними, але який має власну назву і заслуговує на окремий розгляд – панпсихізм – вчення про те, що усі, найменші елементи дійсності мають психічні властивості.

Виключивши означені вище дві можливості, залишається остання: тією річчю, яка є носієм нефізичних (психічних) властивостей (станів) поряд із фізичними є мозок. Далі в цьому підрозділі ми будемо називати пропетивним дуалізмом саме це вчення: мозок є не чисто фізичною річчю, а річчю подвійної – психофізичної − природи.

Але як це можливо? Це досить важко пояснити. Адже прибічники пропетивного дуалізму, в окресленому тут смислі, мусять визнавати наступні два положення:

1) Усі елементи з яких складається мозок, не мають нефізичних (психічних) властивостей. Адже якщо припустити, що вони усі мають психічні властивості, то це − панпсихізм, а якщо припустити, що лише один (або навіть кілька) з них мають психічні властивості, то цей елемент (елементи) – це і є душа (душі) і, отже, ця теорія − субстанційний дуалізм.
2) Психічні властивості не є якоюсь сукупністю, системою, комплексом фізичних властивостей і процесів (пропетивні дуалісти мусять це визнавати, бо якби вони цього не визнавали, то були б матеріалістами). Психічні властивості за своєю природою є такими, що їх неможливо звести до фізичних, неможливо пояснити фізичними властивостями і процесами. Тому вони і є чимось нефізичним.

Але як же їх можливо пояснити? З точки зору пропетивного дуалізму − ніяк. Це принципово нові властивості, які просто виникають (з нічого), за якимось особливим емерджентним законом природи; цьому немає ніякого пояснення, це просто факт – 'грубий факт'. Пропетивний дуалізм (якщо це не панпсихізм) мусить бути емерджентизмом.

Зауважимо, що зворотне не є обов’язковим: емерджентист не мусить, а лише може бути пропетивним дуалістом: він може вважати емерджентним комплексом властивостей (станів) мозку, а може вважати її комплексом властивостей (станів) емерджентної речі (“субстанції”) – Я або “душі”. Емерджентист може навіть вживати поняття душі, з застереженням, що ця душа є емерджентною річчю, і не існує ані до, ані після цього земного життя. Зауважимо також, що змістовної відмінності між “пропетивним емерджентизмом” та “субстанційним емерджентизмом” немає: обидва передбачають, що свідомість є невіддільною від мозку, що вона виникає (з нічого) при утворенні мозку і зникає (перетворюється в ніщо), коли мозок руйнується чи перестає функціонувати. Різниця не змістовна, а лише словесна: яка термінологія більш зручна і коректна? Тому, на мою думку, поняття дуалізму-емерджентизму більш змістовне і більш точно передає смисл позиції, аніж поняття пропетивного дуалізму.

Все ж зроблю деякі зауваження щодо питання про те, що доречніше: розглядати свідомість 1) як комплекс властивостей чи нефізичних станів мозку або 2) як комплекс станів психічного суб’єкта, Я (душі).

Головний аргумент на користь пропетивної термінології – посилання на “лезо Оккама”: якщо свідомість невіддільна від мозку, то для чого вводити нове “суще” (душу), яке є носієм свідомості (психічних станів)? Чи не краще вважати, що мозок і є цим носієм? Аналогія з фізики – електрон: оскільки такі властивості як маса та електричний заряд тут виявляються невіддільно поєднаними, то ми говоримо про одну річ (електрон), яка є носієм двох властивостей, а не про дві невіддільно поєднані речі, одна з яких є носієм маси, а інша – електричного заряду.

Заперечення:

1) Принцип “леза Оккама”, якщо правильно його розуміти, не дає переваг пропетивній термінології, а аналогія з електроном не є слушною. Принцип “лезо Оккама” говорить про те, що не слід вводити нових сущих без потреби. У випадку електрона такої потреби справді немає, у випадку мозку і свідомості – є. Справа в тому, що свідомість – це не окрема властивість і не просто множина властивостей (станів), які можна приписати мозку поряд з фізичними властивостями. Свідомість – це комплекс психічних станів, які належать певному суб’єкту, Я, які він суб’єктивно переживає і усвідомлює, про які він знає інтроспективно, − на відміну від фізичних властивостей мозку. Ми просто не можемо обійтися від цього поняття Я як суб’єкта-носія психічних станів, тому поняття Я аж ніяк не є “сущим без потреби”. Ми не можемо обійтися також і без поняття мозку як певної фізичної системи. Ми могли б, звичайно, вживати поняття мозку у новому смислі – єдності Я як носія психічних станів та фізичної системи мозку, але в такому разі нам потрібно було б вводити нове поняття для позначення фізичної системи мозку, якийсь 'шмозок' і все звелося б до словесної еквілібристики.

2) Ототожненню Я та мозку як “двох сторін однієї медалі” перешкоджає їх взаємна структурна невідповідність: Я являє собою особливого роду цілість-індивідуальність (в первинному значенні, від індивід − неподільний), якою мозок не є. Ми вже про це говорили: мозок (як і будь-яка фізична система) складається з багатьох частин і частинок, він є складеним і подільним, Я є нескладеним і неподільним на частини, його стани (суб’єктивні переживання, думки тощо) є саме станами, а не частинами Я, оскільки вони (на відміну від фізичних складових мозку) не можуть існувати без Я, самі по собі, як нічиї суб’єктивні переживання й думки (посмішка чеширського кота).

Можлива спроба заперечення на основі функціональної аналогії: якщо мозок розглядати не як сукупність атомів, а як систему, то функціональні стани та процеси цієї системи також не можуть існувати без системи, функціональними станами й процесами якої вони є. Можливо, саме ця аналогія і робить функціоналізм таким привабливим для матеріалістів, в структурному плані вона нібито відповідає на проблему цілості-неподільності Я. Але це так лише здається.

Справа в тому, що, всупереч видимості, окремішність і цілісність фізичних систем носить не природний і безумовний, а умовно-концептуальний характер. Насправді фізично реальність є суцільною; ми виділяємо окремі об’єкти на основі наших концепцій (звичайно, ці концепції не є довільними, ми підлаштовуємо їх під дійсність так, щоб ті об’єкти, які вони “вихоплюють” з дійсності, та зв’язки між ними утворювали картину дійсності якнайкраще структуровану і якнайбільш ефективну для керівництва у практичній діяльності). Зокрема, наші концепції мозку (і організму в цілому) як системи визначають те, за яких умов мозок вважається функціонуючою системою, а за яких ні, які зміни (в тому числі втрата одних фізичних частинок або й значних частин – наприклад після хірургічної операції, та включення інших) залишають мозок тим самим мозком, а які ні і т.п. Функціональні стани мозку не існують “природно”, вони є сукупністю фізичних процесів, які відповідають тому чи іншому функціональному аспекту нашої концепції мозку як системи. Зрозуміло, що якщо функція концептуально визначається як функція певного цілого, то вона за визначенням не може існувати без цього цілого. Але у випадку Я ситуація зовсім інша.

Цілість Я і належність-до-невіддільність-від Я його почуттів, думок та інших психічних станів є не концептуальною конструкцією, а свого роду природним фактом. Вона не задана концептуально, а “дана” нам безпосередньо у самосвідомості. Ми не виділяємо Я з певної більшої цілості (як дерево чи людське тіло з поміж просторової суцільності фізичної реальності); Я – це, так би мовити, цілий Всесвіт нашої самосвідомості, він не межує з іншими частинами простору і не переходить у них, він радикально-безумовно окремий по відношенню до решти дійсності. Я не виокремлене з дійсності концептуально; воно є окремим за самою природою речей (принаймні, таким воно дано нам у самосвідомості), тим фактом, що Я усвідомлює самого себе і дійсність навколо себе. Я є особливою нескладено-неподільною цілістю-індивідуальністю, суб’єктом переживань та усвідомлення – єдиною реальністю, що дана інтроспективно, у самосвідомості, у своїй цілості самій собі (тобто, кожному з нас).

Звідси – недоречність “приписування” Я як безумовної, “реальної”, нескладено-неподільної цілості-індивідуальності мозку як умовно-концептуальній цілості, яка є реально складеною і подільною, або тлумачення відношення мозку та Я як відношення “двох сторін однієї медалі”.

******

Коротко про основні переваги й недоліки дуалізму-емерджентизму.

Перевага – з точки зору людей, які перебувають під сильним впливом панівного розуміння наукових стандартів і того, що Т.Нагель називає “страхом перед релігією” (йдеться про страх не лише перед власне релігією, а й перед усім, що асоціюється з релігією, – в даному випадку, це ідеї душі і потойбічного життя) – в тому, що ця позиція являє собою розумний і науково респектабельний компроміс між матеріалізмом і традиційним дуалізмом, дозволяє зберігати лояльність до науки і не заперечувати очевидне й неспростовне: існування особистісного суб’єктивного “виміру”, який неможливо звести до фізичних процесів, зрозуміти як щось фізичне.

Недоліки:

1) з точки зору людей, які менше переймаються “науковістю”, перебувають під меншим тиском панівних науково-філософських поглядів, і меншою мірою (або взагалі не) керуються “страхом перед релігією” – в тому, що ця позиція позбавляє дуалізм того, що є в ньому найпривабливішим для більшості людей – припущення про можливість продовження життя після фізичної смерті;
2) абсурдність, з точки зору звичайного здорового глузду, ідеї виникнення чогось із нічого.

Зрештою, картина бездушного світу не містить у собі нічого привабливого для нормальної людини, не враженої сцієнтизмом. Чому вона приваблює багатьох науковців та науково орієнтованих філософів? Чи не тому, що створює ілюзію влади, контролю, опанування – теоретичного й практичного, якщо не особистого, то корпоративного – від імені науки, представником якої вчений чи філософ себе вважає?

Можливо, неприхильність багатьох вчених і філософів до дуалізму частково пояснюється свого роду страхом самотності людини у світі: страхом перед думкою, що людина радикально виокремлена з решти природи як, можливо, єдина істота, наділена свідомістю. Віруючу людину від цього страху рятує думка про єдність-спорідненість з Богом. Люди, для яких наука замінила релігію, шукають єдності в іншому напрямку − природи, і якщо ідея душі не знаходить належного місця в природничо-науковій картині світу, намагаються позбутися цієї ідеї зовсім.

Не менш важливо й те, що перед тими, хто приймає погляд на людину як істоту, яка належить не лише до природно-фізичного, але й до духовного виміру буття, неминуче постає питання про сенс людського буття взагалі і свого власного зокрема, − сенс, який потрібно знайти і здійснити.

Людина, яка приймає на віру певне релігійне вчення (інколи цю роль виконують політичні ідеології), отримує від нього готові відповіді. Їй не потрібно знаходити ці відповіді самій, ризикуючи помилитися, вона не почуває себе відповідальною за свій вибір. Якщо щось незрозуміло – можна запитати у знавця − священика чи іншого авторитета. Звичайно, вона несе відповідальність, але іншу, значно легшу – не за вибір, а за виконання чи невиконання того, що від неї вимагає релігійне вчення чи авторитет.
Людина, яка не довіряється якомусь релігійному вченню чи авторитетам, знаючи, як багато цих вчень і як вони сперечаються і конфліктують між собою, як небезпечно довіряти авторитетам, як часто в ім’я релігії чи світлого майбутнього людства здійснювалися найжахливіші злочини, опиняється в набагато важчій ситуації. Їй потрібно шукати відповіді самій, ризикувати, брати на себе відповідальність або ... уникати самих питань, що породжують цей ризик і відповідальність.

Філософи часто говорять про тягар свободи, тягар прийняття моральних та смисложиттєвих рішень і відповідальності за них. Можна взяти його на себе. А можна сховатися від нього у один з двох способів: або довіритися якомусь авторитету, або заперечувати, що питання про сенс людського буття, добро і зло, істинні моральні цінності має сенс, що людина має якесь особливе (духовне, моральне) покликання і гідність. Можна це зробити, сказавши собі, що, зрештою, людина – лише частина природи, складна сполука атомів, один з багатьох продуктів природного відбору, що ніякого духовного (морального) смислу в цьому процесі немає, що в природі немає моральних цінностей і норм...

До наступного розділу: Дуалізм та панпсихізм

Примітки:

1. Усі окремі об’єкти фізичного світу не існують в якості окремих об’єктів самі по собі. Сам по собі існує лише фізичний світ як тотальність. Окремі фізичні об’єкти є окремими остільки, оскільки вони виокремлюються з цієї тотальності свідомістю – інтуїтивно або з допомогою понять і теорій.
Візьмемо простий приклад: дерево, на якому росте гриб. Це один об’єкт чи два різні об’єкти? Фізично вони з’єднані, так що інтуїтивно ми цілком можемо сприйняти їх за один-єдиний фізичний об’єкт. А можемо і за кілька – залежно від того, на що звернена наша увага. Ми розділяємо їх на два об’єкти з допомогою понять дерева та гриба. Але і дерево є одним об’єктом лише у відношенні до поняття дерева. Натомість, воно є великою кількістю об’єктів у відношенні до понять “стовбур”, “гілка”, “листочок”. Але у відношенні до іншого поняття – “планета Земля”, дерево, разом з грибом, а також з разом з повітрям, яке їх оточує, ґрунтом, на якому дерево росте, являють лише частину об’єкта.
Лінії розмежування між різними об’єктами можуть бути проведені у безліч різних способів, вони встановлюються нами (нашою свідомістю) залежно від нашого інтересу.

2. Логічно, якщо Я й можливо “приписати” якомусь фізичному об’єкту (який від такого приписування перестане бути фізичним, а стане психофізичним), то цей об’єкт у фізичному відношенні мусить бути так само безумовно, реально неподільним, як Я у психічному відношенні. Логічно, фізичними відповідниками Я могли б бути атоми Демокріта (найменші неподільні часточки фізичної реальності), якщо вони існують. Але такий погляд, панпсихізм – приписування Я кожній найменшій мікрочасточці фізичної реальності – створює значно більше проблем, ніж розв’язує. Детальніше про це – у наступному підрозділі.

3. Пор.: Б.Хеллі: “Я не дуаліст... Скоріше, я сподіваюсь, що дуалізм є помилковим: я люблю безлюдні ландшафти, натуралізм та структурні пояснення не менше інших філософів.” (Hellie B. Inexpressible Truths and the Allure of the Knowledge Argument)

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии