Дуалізм та панпсихізм

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Пропетивний дуалізм та емерджентизм


На основі сказаного раніше, можемо зробити узагальнення щодо сильних і слабких сторін дуалізму в цілому, відволікаючись від окремих особливостей етерналізму, креаціонізму та емерджентизму.

Привабливість дуалізму зумовлена тим, що ця теорія

1) виражає природне самосприйняття та світосприйняття людини:

– з одного боку, самосвідомість людини як істоти, яка суб’єктивно переживає різні відчуття та емоції, мислить, розуміє, бажає, і яка усвідомлює власні відчуття, емоції, думки, бажання, а також навколишній світ, – це інтроспективне самоусвідомлення інтегрується в понятті свідомості, душі, Я;
– з іншого боку, картина навколишньої дійсності, що постає людській свідомості або безпосередньо у просторових формах (розташування, форма, розмір), або у таких формах суб’єктивного сприйняття (колір, звук), які, як показує сучасна фізика, з боку об’єкта визначаються просторовими властивостями та їх зміною в часі, – така картина дійсності, що ґрунтується на притаманних людській психіці способах інтеграції зовнішньо-чуттєвого досвіду, вдосконалена наукою, і є фізичною картиною світу;
2) виражає незадовільність монізму (матеріалізму та ідеалізму):
– з одного боку, неможливість зведення (редукції) свідомості (Я) до фізичної реальності, – заперечення матеріалізму;
– з іншого боку, теоретичну незадовільність і практичну неприйнятність спроб зведення навколишньої дійсності до змісту свідомості суб’єкта (Я), – соліпсизму, – звідси, заперечення ідеалізму, принаймні, у його моністичній версії (можлива альтернатива – плюралістичний ідеалізм-панпсихізм типу монадології Лейбніца);
3) дозволяє досліджувати і розуміти процеси і стани свідомості у їх власних термінах, а фізичні процеси – у їх власних; розглядаючи таке розуміння (і результати досліджень) як адекватне, відповідне природі об’єктів дослідження.

Проте у дуалізму є і слабкі сторони. Головними з них, на мою думку, є:

1) У випадку емерджентизму та креаціонізму − проблема можливості виникнення або творення душі (Я) з нічого. У випадку етерналізму − відсутність задовільного пояснення того, як душа і тіло (мозок) виявилися настільки тісно пов’язаними в людині. Зокрема: як чисто фізичні (матеріальні) процеси природної еволюції могли привести до формування саме такого (людського) організму з саме таким мозком, який був потрібний для “втілення” людської душі?
2) Розрив між одушевленими організмами та бездушною рештою природи. Нагадаю, що Декарт вважав, що лише людина має душу, а усі тварини є бездушними складними автоматами. Звичайно, розмежування між одушевленими організмами та бездушною рештою природи може бути проведене на якомусь іншому рівні, хоча незрозуміло, яким має бути критерій: чи є одушевленими лише вищі тварини? чи усі тварини? а рослини?

Можливо, що обидві ці проблеми можуть бути зняті, якщо припустити, що свідомість (суб’єктивність, психічні стани та процеси) не є чимось, що втілюється виключно в людських організмах або організмах вищих тварин? Можливо, слід припустити, що свідомість (суб’єктивність) властиві усій природі і еволюційно розвивається разом з живими організмами, так що в цьому процесі фізичний і психічний розвиток перебувають у нероздільному зв’язку і взаємозалежності?

На такому припущенні ґрунтується панпсихізм.

Панпсихізм припускає, що психічні та фізичні властивості притаманні усій природі і невіддільно поєднані, а тому їх слід розглядати не як такі, що належать до різних об’єктів (душа і тіло), а як різні аспекти одних і тих же об’єктів. І психічні, і фізичні властивості притаманні усім об’єктам природи, починаючи від її найбільш елементарних часточок (атоми Демокріта – монади Лейбніца).
Коротке порівняння з матеріалізмом та класичним дуалізмом. Матеріалізм постулює, що свідомість (суб’єктивність, Я) є деякими структурами і процесами взаємодії чисто фізичних (неодушевлених, цілковито позбавлених суб’єктивного виміру) тіл – елементів мозку, – всупереч явній неможливості пояснення таким чином суб’єктивності як такої. З точки зору класичного дуалізму свідомість (суб’єктивність) належить душі (Я), яка якимось чином виявляється (протягом земного життя) “прив’язаною” до певного тіла складними відношеннями взаємозалежності-взаємодії. Панпсихізм пропонує власне – просте і природне – розв’язання психофізичної проблеми: на питання “Звідки в тілі береться свідомість, Я, суб’єктивність?” панпсихізм відповідає: “Вона вже була присутня в кожній із часточок, з яких утворюється тіло. Вона є загальною, універсальною властивістю усіх елементів дійсності, поряд із фізичними властивостями.”

Можливі два типи панпсихізму − пропетивно-дуалістичний та плюралістично-ідеалістичний.

Пропетивно-дуалістичний панпсихізм припускає, що усі елементи реальності мають як фізичні, так і психічні (протопсихічні) властивості.

Ідеалістичний плюралізм говорить про те, що вся дійсність складається з психічних елементів (свідомостей, душ, Я) і являє себе нашій свідомості у фізичних формах.

Класичним вченням цього напрямку є монадологія Лейбніца (1646-1716). Згідно з ним, дійсність складається з психічних (духовних, протопсихічних) елементів різного рівня розвитку – монад. У просторовому відношенні монади є геометричними точками, які утворюють складні структури – тіла. Душа – найрозвиненіша з монад, які утворюють людське тіло. Увесь світ створений з монад незбагненним актом (дивом) Верховної Монади – Бога. Монади мають духовну (психічну, протопсихічну) природу, а утворювані ними просторові структури є тим, що ми називаємо фізичною реальністю. Психічне – це справжня, внутрішня природа речей, а фізичне – це зовнішня видимість. Правда, з точки зору теорії Лейбніца фізичне виявляється по суті незалежним від свідомості монад. Оскільки Лейбніц заперечував взаємодію між монадами , то виходить, що монади не приймають активної участі в утворенні просторових структур та їх динаміці; їх свідомість причинно не впливає на їх та інших монад просторове розташування; усі рухи монад наперед визначені Богом.

Згадаймо також вчення Шопенгауера – дійсність як “річ-в-собі” є ірраціональною волею; матеріальна реальність – це лише явище, у-явлення, форми, в яких дійсність являє себе нашій свідомості.

Привабливі аспекти панпсихізму є оберненим відображенням непривабливих аспектів матеріалізму та дуалізму. Якщо дуалізм радикально розділяє природу на одушевлену (десь на рівні вищих тварин) та бездушну, а нерідко (як Декарт) і розглядає людину як єдиний вид одушевлених істот на фоні бездушної природи, то панпсихізм наділяє душею усе в природі і розглядає людину як водночас природну й духовну істоту, – причому духовне не протиставляється природному, а розглядається як його аспект. Ідея про те, що людина є вищим етапом природної (біологічної) еволюції поєднується з визнанням суб’єктивного (духовного) виміру в людині і природі. Якщо матеріалізм, будучи “бездушним” матеріалізмом, розглядає людину як частину природи і тим самим її обездушує і позбавляє людяності, то панпсихізм є одушевленим натуралізмом, що олюднює природу.

Але панпсихізм має дуже великий недолік: він не пояснює того, що мусив би пояснити – людської свідомості. Точніше, він припускає, що свідомість могла б утворитися з якихось психічних чи протопсихічних елементів, забуваючи про те, що свідомість – це не якась речовина чи система, складена з елементів, які можуть існувати і самі по-собі, що свідомість – це завжди свідомість того чи іншого Я. Щоб пояснити виникнення людської свідомості, необхідно пояснити виникнення її суб’єкта – людського Я. І схоже, що ідея про те, що атоми, електрони, фотони і т.п. мають не лише фізичні, але й психічні (протопсихічні) властивості, анітрохи не може в цьому допомогти. А якщо це так – то яка в ній потреба?

Справді, як можна зрозуміти ідею про те, що усі елементи дійсності мають психічні (протопсихічні) властивості? Чи є, наприклад, фотони, електрони, протони, атоми, молекули істотами, які мають повноцінну свідомість (суб’єктивність), яку за багатством можна співставити з людською? Таке припущення, зважаючи на те, що ми знаємо про поведінку цих елементів, виглядає дуже малоправдоподібним. Тому, власне, прибічники панпсихізму, як правило, і не приписують їм справжньої психіки, а приписують їм властивості, які вони називають протопсихічними. Що воно таке – не зовсім зрозуміло: це не зовсім психічні властивості, але такі властивості, з яких, з точки зору прибічників таких теорій, можуть утворитися психічні властивості.

Але припущення про те, що свідомість може утворитися шляхом складання елементів з якимись протопсихічними властивостями, є цілком незадовільним, зважаючи на те, що ми говорили раніше про єдність-нескладеність Я. Я не є складеним психічним об’єктом, в якому сумуються психічні властивості усіх складових елементів; Я є нескладеним-неподільним суб’єктом психічних станів (відчуттів, емоцій, бажань, мислення, усвідомлення). Якщо мільярд атомів з дуже маленькою масою поєднаються, то вони утворять фізичне тіло з масою в мільярд раз більшою, аніж маса атома, з розмірами, які визначатимуться кількістю атомів та відстанями між ними (якщо форма тіла – куб, то довжина, ширина й висота дорівнюватимуть тисячі середніх відстаней між атомами) і т.п. Але якщо мільярд манюсіньких примітивних “душонок” з зародковими психічними (протопсихічними) властивостями поєднати, то вони не утворять єдиного Я з повноцінною (людською) свідомістю-суб’єктивністю, − вони будуть мільярдом примітивних “душонок”, а не єдиним повноцінним Я.

Т.Нагель формулює ключове проблемне питання щодо панпсихізму: “Як може одиничне Я бути складеним з багатьох Я?”
Здається, ніяк. І так само Я не може бути складеним з чогось, що не є Я. Я не може бути складене взагалі, бо воно є неподільно-нескладеним психічним індивідом-суб’єктом. Але якщо людське Я не утворюється шляхом складання протопсихічних властивостей елементів мозку, то воно само мусить бути якимось особливим елементом. В такому разі ми повертаємося до звичайного дуалізму: з одного боку, є Я (душа), з іншого боку − мозок. І немає потреби приписувати складовим елементам мозку якісь незрозумілі протопсихічні властивості.

Але чи не можливо, що має рацію якась панпсихічна теорія на зразок теорії Лейбніца? Можливо, наше тіло складається з великої кількості наділених психічними властивостями монад або наділених водночас психічними й фізичними властивостями монадоатомів, а людське Я є головним, керівними монадоатомом? Можливо, фотони й електрони також мають якісь психічні властивості?

Навряд чи. Загальна метафізична картина світу, яку передбачає теорія типу Лейбніцевої, виглядає структурно зовсім неспівставною з тим, що ми знаємо про фізичну реальність. Якщо психічні й фізичні властивості притаманні усій природі і нероздільні, то між ними має бути якась відповідність, і структурні риси дійсності, як вона виглядає в метафізичній перспективі панпсихізму, мали б корелюватися з фізичними структурами, про які ми знаємо завдяки науці. Проте у світлі сучасних наукових знань і теорій такої кореляції не простежується.

Візьмемо, наприклад, людське тіло. Якщо ми розглядатимемо його у панпсихічній метафізичній перспективі, то воно має бути складною ієрархічною системою психофізичних елементів, вершиною ієрархії якої є людське Я. Кожному елементу цієї системи, здавалося б, повинні відповідати особливі психічні й фізичні властивості, що відповідають його місцю й функції в цій системі ієрархії. Дуже суттєві відмінності в поведінці різних тварин, рослин, об’єктів неживої природи повинні означати різні психічні властивості, яким, у свою чергу, мали б відповідати різні фізичні властивості елементів, з яких утворюються їх тіла. Проте розглядаючи людське та інші тіла у фізичній перспективі ми нічого подібного не виявимо. Наскільки ми знаємо, наше тіло, так само як і тіла інших тварин і рослин, складаються зі звичайних атомів вуглецю, водню, кисню та інших елементів хімічної таблиці Менделєєва; такі самі атоми утворюють речовини неживої природи. Атоми, у свою чергу, складаються з таких однотипних за фізичними властивостями елементів як протони, нейтрони, електрони, фотони та ін. Поведінка атомів та їх складових елементів в умовах, в яких можливе фізичне спостереження за ними, не виявляє нічого такого, що давало б підстави припускати наявність у них свідомості (суб’єктивності)...

Правда, існує можливість ухилення від цього заперечення: прибічник теорії панпсихізму може припустити, що психічний аспект базових елементів дійсності (монадоатомів) слід розуміти як психічний потенціал, який актуалізується в залежності від структурно-реляційних умов, так що багатство суб’єктивних переживань і складність суб’єктивних процесів залежить не лише від природи монадоатома, але й від структури його відносин-зв’язків з іншими монадоатомами. Тобто, в моєму тілі є багато елементів, які мають точно такі ж психофізичні властивості, що й моє Я, і які мали б точно такий же суб’єктивний досвід, що й я, якби опинилися на тому самому центральному місці в структурі мого тіла. А монадоатом, який у психічному аспекті є моїм Я, якби був вилучений зі структури мого тіла і включений в якісь інші структури, мав би якийсь зовсім інший суб’єктивний досвід, зовсім не схожий на будь-який знайомий мені суб’єктивний досвід. (Нагадаю про уявний експеримент Джексона: людина, яка від народження живе у такому освітленні, яке перетворює усю кольорову гамму у відтінки сірого, – не зможе уявити, як воно відчувається − мати зорове відчуття червоного чи зеленого, – аж поки освітлення не зміниться. Або людина, у якої від народження щільно заткнуті вуха, не зможе уявити, як воно відчувається − мати слухові відчуття.)

На мою думку, хоча така можливість логічно не виключена, все ж таке припущення виглядає надто надуманим. Воно ніяк не підкріплюється природничо-науковими знаннями і не корелює з ними. Воно означало б, що багатство суб’єктивних переживань не залежить від власних властивостей Я, а визначається лише багатством взаємовідносин усіх елементів (монадоатомів-Я), які утворюють мозок. Воно означало б, що вся нежива природа складається з величезної кількості Я, цілком таких самих як моє чи Ваше, але які перебувають у непритомному стані сну без сновидінь, і ніколи не реалізують своєї потенційної здатності мати багаті суб’єктивні переживання (звичайно, якщо ми не припускаємо, що звичайні фотони й електрони живуть повноцінним емоційним життям), окрім дуже рідкісних випадків, коли деякі з них потрапляють в тіло людини чи якоїсь з вищих тварин і займають чільне місце в її мозку. Чи може природа бути такою екстравагантно марнотратною по відношенню до здатності суб’єктивних переживань, мислення, свідомості?

Загалом, припущення про те, що усі елементи дійсності мають подвійну, психофізичну природу, виявляється цілком відірваним від природничо-наукового знання, яке ґрунтується на реально спостережуваній поведінці різних тіл неживої і живої природи. Відповідно, метафізична картина дійсності панпсихізму і сучасна природничо-наукова картина світу виявляються ніби зовсім недотичними одна до одної, між ними не простежується ніяких логічних переходів, при тому, що вони претендують на відображення однієї й тієї ж реальності. Навіть якщо йдеться про різні аспекти однієї реальності, то, оскільки ці аспекти, за припущенням панпсихізму, нероздільно взаємопов’язані, між ними має бути структурна відповідність, якої, проте, не простежується.

Можливі проміжні теорії між класичним дуалізмом та панпсихізмом. Наприклад, теорія про існування у природі, поряд зі звичайними фізичними елементами, особливих елементів психічної або психофізичної природи, про які науці невідомо, – психонів, які присутні в усій живій природі (а можливо, й неживій ) і виконують в ній деякі організаційні функції. По суті, психони – це ті ж самі душі, а теорія психонів – субстанційний дуалізм, який відрізняється від класичного дуалізму лише в тому, що припускає існування душ різного рівня розвитку, одушевленість усієї живої природи, а також можливість асоціації кількох (невизначеної множини) душ з одним тілом. Також ця теорія припускає, що психони приймають якусь участь у процесі біологічної еволюції.

У такого підходу є свій плюс, оскільки можливо, що на такому шляху вдасться поєднати привабливі сторони дуалізму та панпсихізму.

Хоча теорії типу панпсихізму або теорії психонів є неправдоподібними оскільки не корелюють з сучасною природничо-науковою картиною світу, не утворюють з нею єдиного цілого, усе ж можливо, що вони (не зовсім адекватно) виражають якусь важливу інтуїцію щодо природи, недоступну для осягнення природничо-науковими методами. Ці теорії створюють картину дійсності, споріднену з поезією, мистецтвом, – і, можливо, саме ці сфери духовної діяльності відкривають людині, – як у людському житті, так і в природі, – щось, чого неможливо побачити в природничо-науковій перспективі, – духовний аспект. Сцієнтизм – не просто повага до науки і визнання її важливості в розвитку знання про дійсність, а абсолютизація науки, віра в можливість цілком адекватного осягнення природничо-науковими методами усієї дійсності в усіх її аспектах – віра, що по суті заперечує роль мистецтва як особливого і незамінного способу осягнення дійсності і зводить значення мистецтва до розваги, – збіднює людську свідомість, емоційне життя, формує у людини чисто споживацьке ставлення до природи (згідно з гаслом: “Природа – не храм, а майстерня”), яке веде до все більшого поглиблення екологічних проблем.

До наступного розділу: Скільки Я у термометра?

Примітки:

1. Лейбніц вважав, що монади-субстанції не взаємодіють між собою, “не мають вікон”. Це твердження було частково наслідком хибного механістичного розуміння взаємодії, про яке ми говорили раніше (Частина 1, розділ 7), а частково – наслідком визначення поняття субстанції як чогось цілковито самодостатнього в будь-якому смислі. З цього визначення Спіноза зробив висновок, що існує лише одна субстанція – Бог-природа, а Лейбніц – що субстанції-монади не взаємодіють між собою. Зіштовхуємося тут з дуже наївним, але характерним для багатьох філософів тих часів уявленням про те, що з визначення поняття можна логічно вивести знання про дійсність. Це завадило тому ж Лейбніцу побачити просту альтернативу: замість заперечення взаємодії між монадами відмовитися від поняття субстанції або переглянути його смисл: монади не є цілком самодостатніми (в тому смислі поняття самодостатності, який виключає можливість будь-якої взаємодії з іншими речами), але вони є самототожними в тому смислі, що не складаються з частин і завжди зберігають свою “кількісну” ідентичність (причому ця ідентичність є не умовною, конвенційною, а безумовною, об’єктивною). Монади взаємодіють, впливаючи на стани одна одної і змінюючи власні стани в процесі таких взаємодій (змінюються якісно).

2. Nagel T. Panpsychism. – p.194.

3. Пор.: Т.Нагель: “…компоненти, з яких утворюється точка зору … мали б бути такими, щоб їх можливо було перекомбінувати так, щоб вони утворили іншу точку зору, адже, крім того, що одиничний організм має різні форми суб’єктивного досвіду, його матерія може бути перекомбінована так, щоб сформувати інші організми з зовсім іншими формами суб’єктивного досвіду. А отже, психічні властивості усієї матерії мали б бути не специфічно-видовими, а універсальними, оскільки вони мали б лежати в основі усіх можливих форм свідомості.” (Panpsychism. – p.194.)

4. Наприклад, Вольфганг Гассер (Gasser W. The Psychon Theory) приписує їх навіть атомам.

5. Вони можуть виконувати керівні функції на різних рівнях ієрархії, – наприклад, одна душа, що асоціюється з лівою півкулею мозку і друга – з правою. Проте відомі випадки, коли різні Я ніби співіснують в одному людському тілі на найвищому рівні, пов’язаному з мовним центром, почергово перебираючи контроль над ним і тілом в цілому.
Близький аналог цій теорії знаходимо ще у Лейбніца (його монади або ентелехії − це ті самі психони): “…кожне живе тіло має панівну ентелехію, яка у тварин є душею. Проте частини цього живого тіла наповнені іншими живими істотами, рослинами й тваринами, які, у свою чергу, кожна має свою власну ентелехію або панівну душу.” (Лейбніц. Монадологія. − §70)
Дж.Екклз висуває гіпотезу, що у мозку вищих тварин особливі структури − дендрони (яких налічується близько 40 млн.), взаємодіють з “психічними одиницями” − психонами. (Eccles J. Evolution of the Brain. – pp.187-192.) На жаль, на мою думку, ця теорія нічого не пояснює, а є лише “творенням зайвих сущих без потреби”.
Перше питання, яке виникає, у зв’язку з теорією психонів: яке відношення вони мають до душі або Я? Екклз і Поппер припускають існування самосвідомого Я або душі у людей. Щодо інших вищих тварин, то вони обмежуються невизначеним твердженням про те, що у них є свідомість, але немає Я чи “самосвідомого Я”.
В такому разі, що ж являє собою свідомість вищих тварин? Невже це лише 40 млн. психонів? Чи мають ці психони власні суб’єктивні переживання? Якщо ні, то тварина не має свідомості. Якщо так, то тварина усе одно не має свідомості. З мозком тварини пов’язані 40 млн. якихось ментальних одиниць, кожна з яких, можливо, має якісь манюсінькі вузькоспеціалізовані суб’єктивні переживання, але немає тієї ментальної одиниці, яка інтегрувала б їх усі у переживання тварини як цілого. А отже, тварина нічого не відчуває, вона є просто автоматом. Якщо ж така ментальна одиниця є, то це – душа тварини. А отже, тварина має душу, хай навіть і несамосвідому.
Тепер розглянемо питання про відношення між дендритами, психонами й душею – чи то у тварин, чи то у людей. Згідно з гіпотезою Екклза, кожний дендрит взаємодіє з одним психоном. А з чим взаємодіє душа? Прямої відповіді немає, але напрошується припущення, що з психонами – з усіма 40 млн. або з частиною з них. Але навіщо ці посередники? Чому б натомість не припустити, що душа взаємодіє прямо з відповідними дендритами?
Припущення Екклза про існування психонів як посередників між дендритами та Я виявляється “множенням сущих без потреб” особливо у світлі розглядуваної раніше проблеми часткового “роздвоєння Я” у пацієнтів з розділеними півкулями мозку. Адже результати експериментів з такими пацієнтами показують, що 1) інформація до Я, асоційованого з лівою півкулею, надходить від правої півкулі не через якість “духовні канали” від психонів правої півкулі, а через фізичні канали, що зв’язують праву й ліву півкулі (зокрема, у випадку здорових людей, у яких півкулі не розділені операцією, через corpus callosum); 2) якщо існує якийсь центр свідомості правої півкулі (друге Я), то, наскільки можна судити з результатів експериментів над пацієнтами з розділеними півкулями, цей центр не обмінюється безпосередньо інформацією з “головним” Я (лівої півкулі), − Я, асоційоване з кожною півкулею, отримує певну інформацію, лише якщо ця інформація через фізичні канали надходить до цієї півкулі.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии