Добросердний. Спогад про Ігоря Лубченка

'Добросердний. - До роковин голови НСЖУ

Юрій ДОРОШЕНКО,
Заслужений журналіст України


«Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре».
(Лука. 6:45)


Ти що собі думаєш, чмурік? - чую у трубці мобільного телефону грізний голос, який лунає з невідомого номеру. Ні тобі «алло» чи «добридень», а зразу - крутий наїзд. Я ще в думках над іншими проблемами, але спантеличено та, зізнаюся, панічно намагаюся зрозуміти, хто це, що від мене хоче і чи не помилився телефоном, голос не дає мені оговтатися і продовжує:

… Думаєш, як ти мені нещодавно приніс свою книгу і тебе без мене висунули на премію Москаленка, то вже все можна? Що ти собі думаєш, га?

А! Це ви, Ігоре Федоровичу…, - з полегшенням видихую.

А хто ти думав? Ось напишу, щоб тобі не давали премії, будеш знати, - продовжує грати роль «злого слідчого» голова Національної спілки журналістів України. А я у відповідь щось пояснюю та виправдовуюся.

Ти тут мені не балакай, а приїзди до мене, я тобі розкажу, що треба робити. Щоб через годину був. - кладе слухавку.

Вибираюся на Хрещатик у знайомий кабінет «батька всіх журналістів» України, як його жартома називав. Переступаю поріг. Ігор Федорович уже більш прихильно, лукаво посміхається, не приховуючи свого задоволення від розіграшу.

Ігоре Федоровичу. Ви б отак не жартували. А то ж я спершу і не зрозумів, хто це телефонує. Міг би і послати вас по-донецьки. І щоб тоді було?

А що було б? Ти б мене послав, а я тебе! – геть щасливий і сяє посмішкою Лубченко.

Після цієї розмови я зрозумів, що справді був неправий, коли одзразу не звернувся до Ігоря Федоровича за підтримкою, не дав йому можливості допомогти. А це для нього була образа. Бо сам помічав, як радіє Лубченко, коли має можливість бодай чимось посприяти кожному журналістові. Як прагне робити добро, підставляє плече, відчуваючи, що його голос є гучнішим для влади. Йому ж чиновники змушені давати бодай відповіді-відписки. Безкінечні телефонні дзвінки, що не давали спокійно поговорити та стоси листів на його робочому столі, свідчили про одне – він відгукувався на кожен голос співбратів по перу. І тут численні делегації з периферійних бідних і затиснених у лещатах місцевої влади районок мали такий же статус (а може навіть і вищий) перед столичними іменитими журналюгами.

Як нині видається, обрання Лубченка на посаду голови НСЖУ 1997 року було не лише найкращим рішенням нашої медійної громади, воно дало можливість вивести спілку з кризи, зробити її консолідуючим центром для переважної більшості працівників ЗМІ. Він умів бути принциповим і твердим у відстоюванні корпоративних і професійних прав журналістів, навіть за умов тотального наступу капіталу та влади на свободу преси.

Я познайомився з Ігорем Лубченком якраз того року. Це були часи моєї праці в газеті «Україна молода». Тоді я, будучи студентом Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з рук Ігоря Федоровича отримав спілчанську премію «Надія». Хоч її грошовий еквівалент був символічним, я й понині пам’ятаю: сцена «Українського дому», грамота за підписом голови НСЖУ, потиск руки, хвилювання… Пізніше моя робота в «УМ»і давала Лубченкові підстави для жартів. «А хто з вас справжній Дорошенко, ти чи Михайло?», - питає, маючи на увазі мого однофамільця, редактора газети, - «Звісно я!», - «Ось скажу йому, що ти про нього погано відгукуєшся та не вважаєш справжнім Дорошенком…», - знову лукава посмішка та задоволення від жарту.

Щоб не склалося у читача уявлення, що ми спілкувалися з Лубченком виключно з приводу премій і нагород (життя, на жаль, помережене різними кольорами), зауважу, що часто забігав до нього просто так: порадитися, поділитися новинами, деколи наше спілкування переносилося у його невеличкий знаменитий закапелок у кабінеті, де була кава та символічний келих коньяку чи вина. Там ми й «закріпили» колись мого «Заслуженого журналіста» та ходіння на чиновницькі хліби в секретаріат Кабміну. Там я слухав його історії зі специфічним Лубченківським гумором про роботу на моїй батьківщині – у газеті «Шлях Ілліча». Вона виходила у Шахтарську, що на Донеччині. У тій маленькій комірчині обговорювали ситуацію зі свободою слова, професійним рівнем сучасної української журналістики.

З останніх загальнотеоретичних дискусій пригадую: скандал, пов’язаний із нібито перешкоджанням професійній діяльності журналістів так званого «Дорожнього контролю». Тоді в Інтернеті було багато галасу через те, що міліціонери не дозволили знімати «Дорожньому патрулеві» кортеж. Ми з Ігорем Федоровичем зійшлися на думці, що треба розмежувати правозахисну діяльність від журналістської. Бо якщо оцінювати діяльність «ДК», то їм до журналістики, як жабі до неба – заважає насамперед кодекс професійної етики. Бо наша професія - це не самопіар, не роздування скандалів, а намагання дошукатися істини.

Працівники ж «Дорожнього контролю» (не будемо їх називати журналістами, попри те, що вони й зареєструвалися, як працівники видання) навіть не намагалися це робити. Зазняли відео, виставили в Інтернеті, підняли лемент. А справжній журналіст повинен був би не брутально травити в соцмережах усю родину нещасного інспектора, який стоїть на перехресті не з власної волі, а розкрити тему, з’ясувати: чий це був кортеж і чому він порушує правила дорожнього руху? У конкретній ситуації славні самозванці з «ДК» мали б узяти коментар у тодішнього голови Верховної Ради Володимира Литвина. Чомусь про це ніхто не подумав. Бо це саме Литвин приїхав у свій кабінет в Академію наук. І тоді вже проблематика стає складнішою – зловживання високопосадовцями своїм статусом. Оце вже журналістське розслідування, яке також повинно проводитися з дотриманням професійних принципів, а не з вереском та пустими звинуваченнями.

Не даремно в одному з інтерв’ю на питання, яким має бути журналіст, Ігор Федорович відповів, що «необхідно, аби це була чесна людина». «Щодня в Україні відбувається шість-сім процесів зі звинувачення ЗМІ та журналістів. І не лише тому, що деякі герої публікацій відстоюють власні честь і гідність, яких у них, може, й нема. А ще й тому, що у деяких публікацій є конкретний замовник, причому є грубо замовлені матеріали», - стверджував голова НСЖУ.

Наводжу цей приклад ще й для того, щоб показати, як дбайливо та серйозно ставився Лубченко до нашої професії, до звання журналіста. Чесність у нього виступала мірилом усього. Тоді він повністю підтримав мене та навіть порадив написати статтю на цю тему в спілчанський часопис «Журналіст України». Каюся, що так поки і не виконав його завдання…

У час тотальної корозії людських відносин важко уявити, що голова Національної спілки журналістів України, який очолює цілу армію бійців клавіатури та мікрофона, був доступний і демократичний, як Ленін у Смольному. Розпитає, вислухає, пожартує, щось розповість. Наші стосунки, попри різницю у віці, одзразу стали близькими та простими. Ігор Федорович пройшов велику школу роботи в комсомолі, але не хворів цинізмом і захланністю, як багато хто з його колег. Мав відкрите серце і намагався допомогти кожному.

Одного разу мені довелося просити і допомоги. Справа була також пов’язана із міліцією. 2006 року на київському Подолі «славні» бійці спецпідрозділу «Беркут», працюючи в режимі «гоп-стоп», забрали у мене мобільний телефон і ще добу протримали у тамтешньому райвідділку. Я був вільним журналістом, як нині чомусь модно говорити «фрілансером», а простіше – перебивався гонорарами. За таких умов, без потужної підтримки, не варто було йти на конфлікт із міліцією, яка у нас майже завжди права, змиритися з тим, що сталося – забути, натиснувши в пам’яті клавішу «Delete». Вирішив трохи поборотися. Мене підтримав Ігор Федорович. Після цього в своєму скромному доробку маю два репортажі «з камери». Я був вдячній долі, що вдалося хоч і через таку пригоду побачити з середини, що коїться у наших райвідділках міліції, кого туди запроторюють, на власні очі оцінити беззахисність простого громадянина перед так званою правоохоронною системою і, звісно, не міг промовчати.

«Ну що ти, хулігане? Побив десятьох «беркутівців», зламав їм «бобіка», а тепер прийшов на них ще й скаржитися?», - так десь із пів року підколював мене Лубченко. Потім ми сідали і починалася вже серйозна розмова про те, що наша журналістика, навіть на відміну від радянської, зовсім не бачить людини. Герої газетних статей і телерепортажів це політики, бізнесмени, громадські діячі, при цьому в інформаційному просторі панує примітивна розважалівка, а до «маленького українця» (як любив казати один президент), до його бід і проблем, змалювання його соціального портрету, нині мало хто звертається. Не вистачає бажання, а іноді й таланту.

Мова заходила і про нашу журналістську корпоративну єдність – я тоді розповідав Ігорю Федоровичу, що мене у протистоянні з міліцією підтримали багато колег, а це не могло не тішити. Я відчув, що принцип сформулюваний Анатолієм Москаленком про те, що «у всіх журналістів одна група крові», діє. Таке твердження було особливо близьке Ігорю Лубченкові.

Пригадую, як він радів, коли ми на його днях народження, або й просто у кабінеті, зустрічалися з керівником прес-служби Української православної церкви Московського патріархату Василем Анісімовим і мирно обговорювали ситуацію, ділилися враженнями від подій. Це при тому, що я свого часу був прес-секретарем предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату й понині намагаюся відстоювати ідею єдиної помісної УПЦ.

Цікаво, що цього не розумів один єпископ-недоучка з патріаршими амбіціями, який бігав по всьому Києву та намагався вкласти у вуха кожному страшну новину: ви знаєте, Дорошенко спілкується з Анісімовим! Такий факт у хворій голові рудого єпископа (а владики від неробства та амбіцій можуть страждати гріхом пліткарства та пустослів’я) мав означати, що Дорошенко – зрадник Київського патріархату. Насправді, справа виглядала простою, як двері: з давніх-давен ми зустрічалися з Анісімовим у одному буфеті комбінату «Преса України» (бо я працював у «проукраїнській» газеті «Україна молода» на п’ятому поверсі, а Анісімов у «промосковській» «Нєзавісімості» на шостому) і це ніколи не впливало на мою позицію. Думаю, що і на його також. «Слухай, оце у моєму кабінеті сидять Дорошенко та Анісімов. Один прес-секретар Філарета, а інший Сабодана. І не повіриш, не б’ються!», - з радістю повідомляв Ігор Лубченко кожному, хто телефонував до нього в той момент. Він був твердо переконаний, що всі ми спершу маємо бути журналістами, а вже потім канонічними чи розкольниками, помаранчевими чи біло-блакитними, провладними чи опозиціонерами. Головне при цьому служити правді та відстоювати свободу слова.

Ігор Федорович, як голова загальноукраїнської спілки, здійснюючи досить бюрократичні функції, залишався творчою людиною. Гумор був також моментом самореалізації. Я вже не застав Лубченка-діючого журналіста. На жаль, він обмежувався лише окремими статтями в «Журналісті України», а частіше – інтерв’ю. Але я не раз помічав, наскільки гостре та відшліфоване його перо. Листи до різних установ І.Ф. складав сам або майстерно редагував. Навіть у цьому, не вельми творчому жанрі, він умів відходити від рутинної канцелярщини. Коли я спостерігав за цим, то уявляв, що колись щось подібне доводилося чинити і нашим великим майстрам слова Панасові Мирному та Михайлові Коцюбинському, які змушені були заробляти собі на життя у різних конторах.

Лубченко цінував талант, гумор, відкритість, бажання робити добрі справи один одному. Це їх об’єднувало з Анатолієм Москаленком. Нині мені пригадується одна символічна, хоч і мінорна картина.

…12 липня 2011 року у Київській спілці журналістів, разом із невтомною Аллою Малієнко, ми вирішили вшанувати пам’ять першого директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолія Москаленка – у день народження відправити панахиду на могилі видатного теоретика журналістики. Звершити поминальну молитву мав колишній студент Анатолія Захаровича, а тепер священик, Сергій Баршай. Анонсами скликали всіх колег, хто знав і любив Анатолія Захаровича. Але за годину до початку панахиди почалася страшна злива, Хрещатик за мить перетворився на маленьку притоку Дніпра. Це, видно, й розлякало наших колег. Ми з Аллою Малієнко добігли до НСЖУ вже мокрі, як хлющі. Попри негоду, Ігор Федорович таки вирішив їхати з нами.

І ось ми на Байковому цвинтарі. Дощ трохи вщух, Ігор Федорович, який вже погано ходив, під парасолькою, обперся об підмурівок сусідньої могили. Його підтримують з одного боку Михайло Сорока, а з іншого - Алла Малієнко. Отець Сергій править панахиду. Співає його брат, тепер співак у відомих класичних колективах і також випускник Інституту журналістики – Никодим.
Повільно стікають краплі з портрета, що стоїть на могилі. З нього на нас дивляться усміхнені Анатолій та Анастасія Москаленки серед свого дачного квітника. Дощові краплі обмивають пам’ятник із білого мармуру – жіночу постать музи, що скорботно схилилася над могилою. На дощі запах ладану стає ще тонкішим. Краплини перетворюються на сльози багатьох тих, які не змогли у той день прийти на цвинтар, але з удячністю пригадують свого вчителя.
Лунає тужливе та урочисте: «Вічная пам’ять, вічний спокій…»

Після молитви ми пом’янули Анатолія Москаленка у спілці. Кожен сказав те, що його пов’язувало з Анатолієм Захаровичем, що він у ньому цінував найбільше. Пригадую, що ключовим словом у виступі Ігоря Лубченка було – людяність!
Тепер Ігор Федорович спочиває неподалік від Анатолія Захаровича. Два великих журналісти, два вчителі, які передусім були людьми та поспішали творити добро…

Вічная пам’ять Вам, Ігоре Федоровичу!

ДОВІДКА: Лубченко Ігор Федорович (3 листопада 1937 в місті Псков, Росія — 13 травня 2012, Київ, Україна) — Заслужений журналіст України, голова Національної спілки журналістів України (1997—2012). Закінчив факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював відповідальним секретарем газет «Шлях Ілліча» (Шахтарськ Донецької області), «Ізюмський паровозоремонтник», завідував відділом газети «Ленінська зміна» (Харків), був інструктором ЦК ЛКСМУ, завідувачем відділу, заступником головного редактора «Комсомольского знамени», головним редактором газет «Молодь України» та «Освіта».

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии