Юрій ДОРОШЕНКО,
заслужений журналіст України, лавреат Мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка

- 12 липня Анатолію Москаленку мало б виповнитися 80 років.

Ще мить і я зроблю крок. Чи не найважливіший у моєму житті. Довжиною у п’ять років. Який вирішить усе життя. Переступлю поріг кабінету одного з університетських корпусів на «Виставці», де проводить співбесіду з абітурієнтами директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Москаленко. Мабуть, таке було з багатьма, хто закінчив журналістику за часів його деканства, а потім – директорства.

Чітко, як сьогодні, пам’ятаю картину: літо. Хвилювання. 1994 рік. Часи купонних мільйонерів, паленого «Наполеону», отруйного «Юппі» та рятівної для студентів «Галини Бланки».

Мені дають анкети для заповнення абітурієнтами, де ще значиться: «Київський, Ордена Леніна і Трудового Червоного Прапора, університет…». Намагання сконцентруватися і я нарешті за столом, де лежить моя особова справа. Кремезноплечий (таким тоді видався), у вишиванці; непокірний, як для його віку, ще темний чуб спадає на лоба. Такий він, професор Москаленко. Із строгим виглядом уважно гортає мою справу, товсту від різних довідок, біографій, атестатів і численних публікацій у міській, обласній та навіть загальноукраїнській пресі, а я вже знаю, що він мій земляк-донбасівець. З Красногорівки Мар’їнського району. Працював у «Соц. Донбасі», який передплачувала наша родина.

Багатолітня керівниця «Юнпресу» донецького Палацу піонерів Майя Сергієнко, випроводжаючи мене до Києва, сказала: «Не хвилюйтеся, Толя добре ставиться до своїх земляків». І від цього стає якось легше і затишніше. А ще опановує гордість – знай наших! Адже ж «донецький», як поняття, на той час не мало кримінального та нахабно-тупуватого відтінку. Була швидше пролетарська бравада. Ми ж всесоюзна кочегарка! Це тобі не абищо.

І раптом, після тривалої паузи, професор підводить очі та суворо:

- Не «бувший», а «колишній» зимівник (це він вичитав мою довільну біографію, де йдеться про селище Нижня Кринка – мою малу батьківщину). Чого на Донбасі не вчите української мови? Ви ж мої земляки!
- Та я ж в «Просвіті»…, власкор україномовної донецької газети «Східний часопис» та навіть от… публікувався вже в «Шляху перемоги» органі Конгресу українських націоналістів. Подивіться, он там навіть підшита стаття…, - ніяковію.
Анатолій Москаленко вмить оживає, пробігає очима замітку та вже добрішає:
- О… То ви наша людина? – майнула лукаво-весела усмішка.
Я знов гублюся, не знаючи, що сказати: ваша чи ні, але таки вичавлюю з себе:
- Ну напевно, що так.

На цьому співбесіда завершується. Професор усім виглядом дає зрозуміти, що йому достатньо інформації, і коли я вже підходжу до дверей, щоб зачинити їх із іншого боку, кидає: «Йдіть. Приїздіть у вересні».

Уже першокурсником я дізнаюся, що в середовищі київських журналістів у радянські часи Анатолій Захарович (незалежно від того, де працював: у головному органі партії «Радянській Україні», апараті ЦК, президії Академії наук, чи на факультеті журналістики Шевченкового університету) був неформальним головою донецького земляцтва, справжнім представником краю у Києві. Колеги-газетярі, директори шахт, прості шахтарі, металурги, улюблені герої його оповідань і нарисів, коли були в Києві, обов’язково зупинялися у нього.

Мені розповідали, як до АЗМ любив приїздити друг – директор шахти і вони сиділи, як годиться, чаркували, але не просто – за спеціальним ритуалом. Один мав сказати вигаданий римований рядок, а інший, уже підносячи другу чарку, продовжити його. Так і кружляли друзі оковиту у прикуску з лімериками.

Уже студентом я прочитаю книгу Григорія Сагала «Двадцать пять интервью. Так работают журналисты» (видана 1978 року у Москві) та запам’ятаю проникливу фразу, яку скаже Москаленко в розмові і яка є його фактичним освідченням у любові до нашого краю: «Якщо раз в два-три місці не побудеш там, то почуваєш себе хворим, ніби повітря бракує… По дорозі з Києва є станція Красноармійськ – перша залізнична станція вугільного басейну. Під’їжджаючи до неї, незмінно хвилююся, з особливим задоволенням удихаю своєрідний запах місцевості – там же шахти, а вони пахнуть по-особливому».

Один із випадків студентського життя. У широкому світлому мармуровому фойє колишньої Вищої партійної школи, де всього рік тому оселився Інститут журналістики (звісно, дякуючи родинним зв’язкам А.З.Москаленка з першим Президентом України Л.М.Кравчуком – вони, як відомо, були свати) продавали книжки університетського видавництва «Бібліотека українця». Мене зацікавив перевиданий блискучий памфлет Симона Петлюри «Московська воша». На студентські копійки купую, обертаюся, щоб прямувати до гуртожитку та раптом директор: «Юрко, що купив?» - Показую. – «А… Ну, ну…». Москаленко йде від мене своєю знаменитою, поважною, професорською (а може й номенклатурною – як не як, роки праці у ЦК і приміщення колишньої Вищої партійної школи могли надихати!) ходою.

Він, йдучи, якщо й обертається до когось, то всім тулубом, неквапно. Зосереджений на головному, впевнений у своїх силах і якоїсь патріаршої мудрості. Глянеш і розумієш: оце цілісна особистість, оце постать! Усі, хто знав Захаровича, підтвердять: він дуже пишався своїм дітищем – Інститутом журналістики, тримав, так би мовити, «марку» та всюди демонстрував престиж вишу. Схильні до самореклами та часто безпідставної бундючності викладачі та студенти мажорного Інституту міжнародних відносин (сусіднього з нами по корпусу ВПШ) у присутності Москаленка вмить забували про свою винятковість.

Проводжаю його поглядом, а на наступній лекції у величезній аудиторії № 21 (яка тепер носить ім’я засновника і нашого першого директора) професор Москаленко розповідає про соціальну відповідальність журналістів, про їхню роль у процесах національного відродження і раптом звертається до нашого курсу: «Ось беріть приклад із мого земляка Дорошенка. Я йду вчора і бачу - він читає працю нашого колеги-журналіста Симона Петлюри «Московська воша». Ви знаєте, що це за твір?». Далі блискуче рекламує книгу головного отамана УНР, який колись яскраво змалював усю споконвічну суть російського шовінізму та імперіалізму. Зразу видно, що директор добре знайомий з «Московською вошею» та йому до вподоби в’їдливий гумор Симона Петлюри.

Показово, що для професора Москаленка магістральним було і мовне питання (принаймні за мого навчання). До прикладу. Стоять студенти біля деканату та вивчають розклад занять і хтось, - зазвичай із киян, - говорить російською, або йдуть коридором двоє та теревенять на «общєпанятном», то часто позаду вони чули його грізний оклик: «Ви де вчитеся? Якою мовою говорите? Забули, що це за стіни?».

Без сумніву, наш вчитель не був дисидентом. Він пройшов свій складний і суперечливий шлях від повністю радянської людини, партійного журналіста, до переконаного українського патріота. Був комсоргом курсу, активістом... Як журналіст, щиро оспівував героїчну працю шахтарів і металургів, лаяв західний капіталізм, але ніколи не був погромщиком, його прізвище відсутнє під замовними статтями, які викривали шестидесятників.

Пару років тому відомий поет Борис Олійник розповідав мені, як під час праці в ЦК Москаленко викликав його до себе в кабінет і показав донос на письменника. Поки розгублений поет намагався щось пояснити, Захарович на його очах порвав листа і сказав: «Будь надалі обережнішим».

Колись мабуть саме вроджене, хоч і багато років притлумлюване системою, прагнення до свободи виштовхнуло його з роботи у ЦК КПУ. «Найдорожче моє досягнення – внутрішня свобода. Саме за її прояви мене колись звільнили з ЦК. Саме завдяки їй не попався ні на кон’юктурщину, ні на дешеву популярність», - на схилі літ зізнавався Анатолій Захарович кореспонденту журналу «Кияни». Пригадую, як колись у коридорі інституту А.З.Москаленко взяв мене під руку і, ведучи, довірливо, сказав: «Юрку, у тебе довгий язик – матимеш у житті проблеми. - І після паузи: У мене був довгий язик і за це мене вигнали з ЦК... Подумай».

Ця порада стосувалася випадку, коли я сказав відверто одному з викладачів про те, що думаю про його професіоналізм (а людина жодного дня не працювала в пресі, натомість мала безміру апломбу). Звісно, він гарантував мені великі проблеми під час іспитів, навіть бігав до директора, щоб «накапати» на мене. Настанова Москаленка бриніла з його вуст із неприхованою приреченістю – він був свідомий того, що творча людина не може існувати та вторити, закута ланцюгами самоцензури. Позаяк, його життя в чергове підтверджувало цю істину.

Ми йшли демонстративно майже через весь інститут. Директор тримав під руку студента… Я розумів: це був його жест на мій захист і підтримку. Вже за кілька хвилин однокурсники, а головне - деякі викладачі та працівники деканату запитували, про що ми говорили? Мені залишалося лише напускати серйозного вигляду та відбуватися: про життя та про Донбас...

Що ж до випадку у ЦК з Москаленком, ми вже знали, що він був помічником другого секретаря ЦК Компартії України жорсткого Івана Соколова і, як сам зізнавався, втратив високу посаду, бо розповів анекдот та ще й у таких вухастих (і по нині!) стінах будівлі на столичній вулиці Банковій. Якщо ж глибше, то відомо було, що постраждав Москаленко ще й через свій потяг не тільки до мовленого, гострого, але й писаного, друкованого слова - багато видавав публіцистичних і художніх книжок. Ось це і не сподобалося тодішнім партійним бонзам. Потрапив в опалу до самого Володимира Щербицького! Мабуть задавила одвічна українська «жаба». В Україні, як водилося, перекрили кисень, не давали роботи і лише завдяки публікаціям у московській пресі заробляв на життя.

Коли міркуєш над цим, неодмінно промайне: а хіба нинішнім начальникам подобається творча активність підлеглих? Можна поставити питання ширше: коли влада любила вільнодумних письменників? Вочевидь, саме у часи номенклатурної опали у Москаленка й визріло гостре розмежування журналістики та влади. Які, за його пізнішим образним твердженням, мають жити у демократичному суспільстві, як кіт із собакою.

Перегортаю ще «перебудовну» книгу А.З. Москаленка «Реабілітація слова» (Вид-во «Радянський письменник», Київ, 1989 р.) та дивуюсь правдивістю, просто вбивчістю та, на жаль, актуальністю його життєвого висновку: «Я давно не дарую своїх книжок керівним товаришам, бо знаю: як правило, даровані нашими письменниками, публіцистами книги вони не читають, роками там культивувалися свої духовні цінності – престижність посадового місця, крісло в президії, значок депутата…»

Що змінилося за майже чверть століття? Можливо, лише одне - додалися до цього переліку розкішні вілли, дорогущі автівки, черевики з крокодила чи страуса. На жаль, актуальним лишається і його афоризм, яким він на лекціях передрікав: «Українську демократію загублять профанація та люди дилетанти». З кожним роком у нас демократії все менше, натомість спеціалістів із усіх професій, аби лишень керувати та увірвати - все більше.

Звісно, що Анатолій Москаленко був людиною своєї доби. Йому, як і всім нам, притаманні слабкості. Пригадую, як він, мов дитина, тішився, коли став академіком Академії вищої школи, а потім Міжнародної академії інформатизації. По-суті, громадських організацій... Хто-хто, а він, який попрацював в президії справжньої академії наук – НАН України, мав би знати ціну дипломам новостворених академій. Але у цьому був весь Москаленко. Він не міг жити у буденщині, рутині (тому й не протримався серед зашорених чиновників ЦК КПУ), задихався без бравади та навіть жарту.

Якщо вдатися до термінології Михайла Бахтіна, Анатолій Захарович бачиться мені людиною карнавальною. Звідси і його знамениті розіграші, словесні провокації, неймовірні оповідання, трохи не від самого Мюнхгаузена та сила-силенна анекдотів. У мене закарбувалася фраза, яку він кілька разів любив повторювати на лекціях: «Весь вечір на манежі Іван Плющ зі своїм «мікрохвоном». Пригадую директор любив розказувати старий анекдот про Карла Маркса і дядька Ізю, з головною фразою: «А уміще куди дівати?».
Москаленко (чи Москаль, або Захарович, як поза очі кликали студенти) був вродженим журналістом, який тягнувся до всього яскравого, непересічного, захоплюючого. І якщо оточуюче життя не було таким калейдоскопічним, він перетворював його на свій штиб. Тому й часто зізнавався нам у вдячності долі, казав, що став журналістом саме через те, що лише ця професія дає можливість прожити кілька десятків, а може й сотень життів: побути шахтарем, членом ЦК, космонавтом, академіком і комбайнером. Називав «професією професій». А хіба ні?

Ми, студенти, більше у Москаленка вчилися життєвої (з лекцій), ніж теоретичної літературної майстерності. Чого гріха таїти, всі його романи, на кшталт «Свобода для вовка», та численні повісті не пройшли випробування часом, глибокий шар заідеологізованості, вже на початку 90-х заважав їх сприймати, як літературу. Але, певно, кожен, кого торкнувся бодай промінчик педагогічного таланту Анатолія Захаровича, визнає – він робив найважливіше – формував із нас особистості.
Його не всі любили, але поважав мабуть кожен.

Й понині, коли приходиш уперше у будь-який журналістський колектив, життєві сентенції від Москаленка служать своєрідним паролем. «У журналістів одна група крові», «У журналістику йдуть, як у ченці» «Журналістика не тільки професія, а й спосіб мислення». Ці Москаленківські фрази сигналізують: ми не лише набиралися знань за одним підручником, мали одного вчителя, сиділи в одних аудиторіях, але найголовніше - є однодумцями. Це зближує.

Усі знають, що до журналістики професор Москаленко ставився навіть не як до професії, а як до чогось священного, вищого. Він пройшов серйозну школу реальної журналістики, відчував її біль і свято. Певно, це й давало можливість говорити на рівних із сильними світу цього. Зведене нинішніми суспільно-політичними умовами до гротеску поняття «четверта влада» для нього лунало цілком реалістично та конкретно. До цього Анатолій Захарович і нас привчав.

Нині в біографії Анатолія Москаленка, поширеної в Інтернеті, можна прочитати про те, що він нагороджений «орденом Святого Володимира», а бува ще й додано – Української православної церкви Московського патріархату. Насправді А.З. Москаленко був уперше нагороджений церковною нагородою саме Української православної церкви Київського патріархату і отримав її з рук предстоятеля – Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. У мене в архіві зберігаються три фотографії з цієї урочистої події. Відбувалася вона в синодальній залі Патріаршої резиденції. На одній із світлин Анатолій Москаленко стоїть біля Святійшого патріарха Філарета та тодішнього ігумена Димитрія Рудюка (нині – митрополита Львівського і Сокальського Димитрія) і при цьому показує рукою вперед. Це фото для мене є символічним, адже вказував професор на мене – свого студента. Тоді я дещо навіть занотував із його виступу:

- Ваша Святосте, мені надзвичайно приємно отримати цю високу церковну нагороду та ще з ваших рук, видатного богослова, духовного діяча, мого земляка. Ось там сидить ще один наш земляк – мій студент Юрій Дорошенко. Він підтвердить, що на своїх лекціях і коли вручаю студентам дипломи, я кажу: ви, як журналісти, відповідаєте лише перед трьома інституціями: 1. Перед Господом Богом; 2. Перед власним сумлінням; 3. Перед законом. Я завжди хилився до Церкви. До 4-го класу ріс в Богоявленській церкві у Донбасі. Там був священик Брюховецький – Царство йому Небесне. У дитинстві він багато чого мене навчив. Це з того часу я пам’ятаю слова святого апостола Павла, який сидів у в’язниці і писав послання до колосиян. На руках його дзвеніли кайдани. В кінці він дописав: «Пом’яніть мої узи», а далі – «Я, Павло писав моєю рукою». У нинішньому суспільстві журналіст також має кайдани на руках. Але, попри це, писати треба власним сумлінням, власним серцем і власною рукою. Написати потрібно так, щоб кожен міг зізнатися, що писав не на замовлення можновладця чи багатія, а як так, що написав власною рукою! Журналістика, яка намагається посіяти розбрат, руйнувати, називається свинською журналістикою. Коли смакують інтимні подробиці життя людини та інше. Ще її називають журналістикою смертного вироку. Нам, журналістам і Церкві, треба разом поміркувати, як жити далі? Подумати про механізми, які забезпечать чистоту інформаційного середовища для майбутніх поколінь.

Говорив ці слова Анатолій Захарович, як пригадую, з болем у серці, з палкою турботою про майбутнє нашої країни та її народу. І це пафосні слова. Молоду Незалежність України він сприйняв, як власне дітище. Особливо вболівав за її інформаційну безпеку. А як її відокремити від духовності всього народу та конкретного журналіста?

Не слід думати, що Москаленко у часи Перебудови та першого десятиліття Незалежності України був якимось новоспеченим клерикалом, сліпим восхвалителем духовенства (таких нині чимало, які швидко поміняли атеїзм на показну релігійність). Йому, як досвідченому журналістові, був притаманний критичний погляд на все. Аналізуючи парламентські вибори 1998 року, він, зокрема, писав: «На вітчизняних теренах склалася обстановка, коли конфесії чубляться, а батюшки йдуть у владу. У Верховну Раду балотувався 21 панотець. Єпископи повинні бути біля людей, відпускати гріхи, а не сидіти в законодавчому органі. Церковність стала передвиборним трюком. Іти на амвон, використовувати релігійні почуття заради власної політичної кар’єри – це неподобство» («Українська журналістика-98», К.: ЦВП, 1998 р.). У цих словах бринить не просто критика заполітизованості деяких релігійних діячів, а й справжнє знання їхньої ролі і покликання у цьому світі. Москаленко одним із перших передбачив негативну тенденцію, що нині стала майже нормою – використання політиками Церкви для власного піару та спекуляція на релігійних почуттях громадян.

Остання моя зустріч із Анатолієм Захаровичем також пов’язана з Патріархом Філаретом. Попри радісну нагоду, вона, на жаль, для мене огорнена сумом і передчуттям. Сталася на 65-річчя Москаленка – в останній день його народження 12 липня 1999 року. Пригадую, що це був понеділок. Патріарх Філарет підготував Москаленку у подарунок щойно перевиданий УПЦ КП кількатомний «Нарис історії Української православної церкви» Івана Власовського. Я ще написав від імені Святійшого вітальну адресу. Телефоную Анатолію Захаровичу, чи на місці? «Так, Юрочка, заїжджай, я від Патріарха буду радий прийняти подарунок». За двадцять хвилин долітаю з Патріаршої резиденції, що на вулиці Пушкінській, 36, до Інституту журналістики – на вул. Мельникова, 36. Заходжу в кабінет.

- Що це, його праці? – запитує.
- Та ні, це найкраща історія Української православної церкви. Унікальне видання.
- А привітання писав напевно ти?

Я намагаюся віджартуватися, мовляв, лише законспектував побажання Святійшого своєму землякові - професорові.
Ми вже знали про хворобу Анатолія Захаровича, хоч і не вірили у її фатальність… А він стоїчно боровся з недугою, по-донецьки, твердо переносив біль і не показував слабкості, при цьому любив життя і вірив в майбутнє молодої країни.

У мене над письмовим столом (де я б не квартирував) завжди висить портрет Анатолія Захаровича. Зосередженого, готового до яскравої репліки, гострого коментаря, мудрого узагальнення. Позаду плакат – з нашої Журналістської весни. А в численній бібліотеці завжди під рукою книга «Теорія журналістики» з його фірмовим підписом: «Юркові Дорошенку – на світлі настрої, на щасливе натхнення. 25.11.98 р. А. Москаленко». І мені видається, що це побажання всім, кому пощастило долучитися до життя великого таланту педагога та справжнього патріота журналістики.

У пам’яті ще наш випуск, коли ми отримали дипломи. Виходимо на сонячний ґанок Інституту журналістики. Я якраз придбав чергову книгу А.З. Москаленка, прошу підписати на згадку. Він відмахується: «Юрко, потім якось підпишу…» - «Та мало що трапиться, може потім не зустрінемося?», - він посміхається та каже: «Та що ти! Зустрінемося, обов’язково зустрінемося…». Так і стоїть перед очима, на кілька сходинок вище, з батьківською ласкавою посмішкою, сповнений оптимізму та віри в майбутнє, а ще - в нас, своїх вихованців.

Пройшло багато років, а я чомусь думаю, що ми з Анатолієм Захаровичем ніколи і не розлучалися. Він серед нас, живе в своїх книжках, у кожному, хто його знав і пам’ятає, на кого впало оте Москаленкове благословення: світлого настрою та щасливого натхнення!