Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.

До попереднього розділу: Християнський консерватизм. Соціально-економічні постулати

Селяни, організувавшись у спілку Райфайзена, закладали в її основу свої земельні наділи, які ставали гарантом перед кредиторами і захистом перед інфляцією. В Західній Європі були випадки, коли під час інфляції інші кредитні товариства гинули, в той час, як спілки Райфайзена і далі залишались на плаву.

Кредити, отримані окремим членом за порукою цілої громади разом з підтримкою інших членів, дозволяли селянину зміцнити і збільшити своє господарство, а також навчали християнської солідарности.

Внутрішній устрій спілок Райфайзена був доволі простим. Загальні збори учасників спілки щорічно обирали управу для ведення справ у складі трьох осіб: голова, секретар і скарбник. Також обиралась Надзірна рада із поважніших господарів, яка контролювала роботу спілки. Кожні три місяці скарбник складав звіти перед Надзірною радою. Члени спілки регулярно сплачували внески, розмір яких не був обтяжливий. Для кредитів членські внески використовувались рідко, в основному з них формувався резервний фонд спілки і оплачувалась робота членів управи. Касир не мав відсотків від фінансових операцій спілки, а тому не був особисто зацікавлений у фінансових операціях коштами організації. Легкість контролю, як вже зазначалось, дозволяло управі і Надзірній раді впливати на отримувача кредиту, а в разі порушення або нераціонального використання – повернути вкладені кредити назад [1].

Також, вже сам Райфайзен застерігав від недопустимості отримування спілками коштів від жертводавців, що і було введено окремою умовою у статут спілки. «Легкі» гроші не могли навчити господарювати, а, отже, суперечили головним положенням спілки, яка, окрім всього, мала ще й навчати своїх членів розумно вести господарство і опиратись на власні сили [2].

У Західній Європі популяризаторами спілок Райфайзена були християнсько-соціальні організації та партії. Відповідно і в Галичині українські християнські консерватисти на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином запропонували ідею Райфайзена як ще одну дорогу до покращення економічного стану українського селянства. Найбільше працював у цьому напрямку А.Вахнянин, який від початку роботи сейму у 1895 р. неодноразово звертався до крайових властей про необхідність введення спілок, посилаючись при цьому на успіхи, які вони мали на західноавстрійських землях. У 1898 р. він вніс пропозицію в Галицький сейм виділити з крайового фонду 200.000 корон на організацію “райфайзенок” у Галичині .

Для ближчого ознайомлення з роботою спілок крайове управління відправило посла Д.Савчака в Західну Австрію. Пізніше був підготований проект, ухвалений сеймом, а у повіти розіслано листи з поясненнями про цілі, методи й правила діяльності спілок. Управління заснувало у Львові окреме бюро для контролю над спілками, для надання необхідної інформації та для полегшення правових відносин новостворених спілок з місцевими властями. Окремим юридично зареєстрованим спілкам виділялась разова допомога 400 корон і необхідний інвентар для організації роботи спілки. За рахунок сейму для них був створений позичковий фонд з початковим капіталом в 2.000.000 корон, до якого сейм щорічно вносив ще по 40.000 корон. Управління звернуло увагу повітових властей, що успіх спілок багато в чому залежить від зацікавленості селян, а також від місцевих обставин. Селян необхідно було переконати в ефективності спілок, а для цього в українській та польській мовах мали видаватись, за державний кошт, різноманітні брошури із необхідними поясненнями і статути, користуючись якими мали б укладатись статутні документи кожної спілки. Управління також попереджало, що утворенню спілок чинитиметься опір в тих районах, де осоюливо поширене лихварство, наприклад, на Гуцульщині [3].

Християнські консерватисти бачили саме у спілках Райфайзена захист для галицьких селян від лихварства. Анатолій Вахнянин, один із лідерів руху, нераз наводив у сеймі приклади успішної боротьби спілок з лихварством у Німеччині та Західній Австрії, де вони, до того ж, робили селянські громади згуртованішими і стійкішими щодо соціально-небезпечної пропаганди. Посол звертався до української інтелігенції з проханням допомогти селянину побороти внутрішні біди. Без підтримки сільської інтелігенції, на його думку, ідея заснування спілок Райфайзена могла загинути. Також А. Вахнянин наголошував, що ці спілки були в стані морально оздоровити сільські громади [4].

Нажаль, спілки Райфайзена не стали популярними в українських колах Галичини. Звертання християнських консерватистів до товаритва "Просвіта" з пропозицією видрукавити декілька невеличких брошур про ці спілки для роз'яснення селянам їх позитивних сторін, виявились безрезультатними. Натомість орган народовців “Діло” розпочав агітаційну компанію проти "райфайзенок". К.Левицький у ньому переконував у непотрібності їх створювання, оскільки вже існують каси “Просвіти”, сільські щадничі каси та господарські товариства, об'єднані у Кредитовий Союз. На такі зауваження християнсько-суспільний часопис “Руслан” відповів, що існуючі кредитні каси, спілки, товариства ще занадто слабо розвинені і не в змозі чинити опір лихварям. До того ж, спілки системи Райфайзена мали свої значні переваги, але оскільки вони були новими для селянина і враховуючи його психологію, часопис зауважив, що без допомоги інтелігенції селянам буде тяжко розібратись у їх позитивних сторонах. Щодо кас “Просвіти”, “Руслан” вказав, що вони не прийняли в свою основу систему Райфайзена, а тому на них не будуть поширюватись дешеві кредити крайового управління та управління спілками Райфайзена. Отже, українські селяни знову можуть втратити можливість покращити своє економічне становище за рахунок державних органів, як це вже було допущено з рільничими гуртками. “Руслан” наводив численні приклади, як польські селяни при підтримці інтелігенції створюють спілки і висловив жаль, що українська інтелігенція пасивно і без зрозуміння ставиться до проблем свого селянина [5].

З іншого боку москвофільські діячі з “Общества имені Качковского” позитивно сприйняли ідею спілок Райфайзена, простежуючи у них відчутну користь для селян [6].

Також підтримала цю ідею греко-католицька ієрархія. Львівська архієпархіальна консисторія звернулась до духовенства з розпорядженням підтримати спілки, вважаючи, що це зміцнить віру селян у спілки. Отцям-деканам було доручено добре ознайомитись із справою і обговорити її на деканальних соборчиках, а потім вже отцям-парохам роз'яснити її своїй пастві. Консисторія покладала надію на те, що спілки Райфайзена сприятимуть і релігійному піднесенню селянства [7].

Отже християнські консерватисти, а найбільше – А.Вахнянин, розгорнули широку пропаганду спілок Райфайзена, які, за їх переконанням, могли значно покращити матеріальний і духовний стан українського селянства в Галичині. Ідею підтримала греко-католицька ієрархія, і там, де дієвий клір мав значний вплив на своїх селян, виникали спілки Райфайзена. Для таких громад “Руслан” регулярно друкував статті з роз'ясненнями, як уникати проблем з реєстрацією, як отримувати кредити, як добре вести спілки тощо [8]. І, як наслідок, в Галичині виникла невелика сітка райфайзенок (приблизно 70 осередків на 1900 р.). Потребу таких спілок відчували і заможніші господарі; як приклад цьому, заснування спілки в Крилосі коло Галича, до якої увійшло 95 членів із значним початковим капіталом [9].

Однією з форм праці християнських консерватистів серед селянства було утворення обов’язкових хліборобських спілок. Ініціатором заснування християнських професійних спілок був О. Барвінський. Якщо спілки системи Райфайзена не зустріли протесту у сеймі, то обов’язкові хліборобські спілки були відкинуті через спротив польської шляхти, для якої ці спілки були суттєвою загрозою її панування у Галичині. І знову, тут не стільки вирішальною була економічна сторона, скільки національно-політична: не допустити українського селянина до створення загальної організації всього селянства краю. На підтвердження цього варто навести такий факт: краківське господарське товариство підтримало цю ідею, а подібне львівське її відкинуло [10]. Проти обов’язкових хліборобських спілок рішуче виступили і соціалісти, бо нові спілки виводили селян з-під їх впливу.

Питання обов’язкових хліборобських спілок мало загальнодержавний характер. У 1896 р. уряд розробив проект закону про професійні спілки як автономістичні корпорації, який був внесений у парламент. Звідси справа була передана в крайові уряди. Пропаганду цих спілок у Галичині вели переважно українські посли, у той час, як польська шляхта і польські ліво-центристські партії відкрито їх відкинули.

Перед початком сесії Державної ради 1897 р. часопис “Руслан” поставив перед новообраними українськими послами завдання на законодавчому рівні сприяти піднесенню економічного стану українського селянства в Галичині через запровадження хліборобських профспілок, які би мали вирішувати господарські та правові справи селянства [11]. Протягом другої половини 1897 р. і наступного року в “Руслані” друкувався цикл статтей про хліборобські обов’язкові спілки.

Обов’язкові хліборобські спілки планувались як селянські професійні спілки, і подібно, як спілки системи Райфайзена, вони мали у своїй основі християнську моральну доктрину. Обов’язкові спілки реально могли змінити розподіл сил на аграрному ринку краю, на якому польська шляхта встановила свою абсолютну монополію. Ліберальна ринкова економіка відчужувала селянина від ринку цін, а тому він був змушений продавати зерно, худобу по значно заниженим цінам, які диктували великі капіталісти-землевласники. Так звані біржі збіжжя продавали ще не зібране зерно, чим завдавали смертельних ударів по дрібноселянських господарствах. Поодинокі селяни або громади не могли протистояти в цій ситуації, але об’єднані у великі професійні спілки вони були в стані самі диктувати ціни на сільськогосподарську продукцію. “Руслан” у своїх статтях на економічну тематику часто наголошував, що монополія має бути усунена від встановлення цін, що має зробити продуцент товару [12].

З іншого боку спілки допомагали селянину в юридичному плані, могли репрезентувати його інтереси на урядовому рівні. А для цього вони мали спочатку стати всезагальними, представницькими, тобто об’єднати всі прошарки селян-хліборобів на професійній основі. Варто зазначити, що спілки передбачали входження в них тільки власників земельних наділів, хліборобів-господарів, які жили з коштів, отриманих від реалізації результатів праці зі своєї землі, при можливому залученні найманих робітників. Водночас, виключалась участь в них вищезгаданих найманих робітників, тобто сільського пролетаріату.

До наступного розділу: Християнський консерватизм. Соціально-економічні постулати (частина 3)

Примітки:

1. В справі Райфайзенівських кас. // Руслан. – 1899. – 25 липня.
2. Засади і орґанізация сїльских кас щадничих і позичок системи Райфайзена. – 31 березня.
3. Річ пос. Вахнянина над предложенєм банкової комісиї, виголошена в соймі краєвім дня 18. Лютого. // Руслан. – 1898. – 23 лютого.
4. Річ пос. Вахнянина виголошена в Соймі 16. Марця в справі кредиту для селян. // Руслан. – 1899. – 19 березня.
5. Райфайзенівскі каси позичкові. // Руслан. – 1899. – 26 липня; Що робить “Просвіта” з філїями в справі Райфайзенок. // Руслан. – 1899. – 10 серпня.
6. Новинки. // Руслан. – 1900. – 7 лютого.
7. В справі закладання райфайзенївских сполок ощадности. // Львовско-Архиепархіяльни Вїдомости. – 1899. – № 11. – 6 листопада.
8. В справі заснованя “Райфайзенок”. // Руслан. – 1900. – 7 червня; Відповідь на осторогу в справі райфайзенок. // Руслан. – 1900. – 9 червня.
9. Спілка Райфайзена. // Руслан. – 1900. – 26 квітня.
10. Промова пос. Барвіньского виголошена в розправі над справозданєм комісиї краєвого господарства о спілках рільничих на вечірнім засїданю кр. Сойму д. 18-го лютого 1898. // Руслан. – 1898. – 1 березня.
11. Дві задачі послів руских. // Руслан. – 1897. – 25 березня.
12. Потреба хлїборобскої орґанїзациї і репрезентациї. // Руслан. – 1897. – 31 вересня.
13. Промова пос. Барвіньского при мотивованю внесеного в крайовому соймі начерку о обовязкових спілках рільничих на засїданю дня 14. Січня 1898. // Руслан. – 1898. – 16 січня.