Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: Коли і як Церква-матір стала падчеркою своєї невдячної колишньої доньки, або Казочка про «канонічні права» Російської Церкви в Україні

У попередніх розділах ми з вами, шановний читачу, з’ясували, що всі розмови московського духовенства про «общую колыбель — единое отечество», «единый народ», «тысячелетнюю историю единства Церкви» та інші, подібні їм, ведуться не лише для ідеологічної обробки громадян України в дусі неприйняття ідеї незалежності й суверенності їхньої Держави, а й для доведення неканонічності відділення Української Церкви від Московського Патріархату шляхом заперечення національного (окремий народ) та адміністративно-територіального (окрема країна) принципів канонічного відокремлення Церков.

Ми переконалися, що «общєй колибєлі» у нас із російським народом не було; що ніколи не були ми «єдіним народом»; що ніколи не було у нас не тільки «тысячелетнего, от начала принятия православия, единства» з Московською Церквою, а й взагалі КАНОНІЧНОЇ єдності ніколи не було, бо тоді, коли північно-східні єпархії підпорядковувались Київській митрополії, Російської Церкви як такої взагалі в природі не існувало, а коли в XVII ст. Російська Церква підпорядкувала собі Українську, то відбулося це, як сказано в Томосі Царгородської Патріархії 1924 року, «не за приписом канонічних правил».

Отже, всі канонічні підстави для створення в Україні Української Православної Помісної Церкви у нас є. Ми — окремий народ. У нас своя суверенна Держава. У нас є апостольська спадкоємність, що йде не лише від рівноапостольного князя Володимира Великого, а й від благословення землі нашої св. апостолом Андрієм Первозванним — землі, що зростила безліч святих, просіявших не лише на берегах священного Дніпра, а й у Ростовських, Суздальських, Московських землях, у далекому Сибіру.

Ми ніде й ніколи не переривали цієї спадкоємності. Ми ні в чому не відступали від догматів православного віровчення й від науки Христової. Тому «єретиками» й «розкольниками» нас можуть називати лише НЕВІГЛАСИ, які не знають вчення святих Отців Церкви, або БЕЗВІРНИКИ, які не вірять їм, бо, згідно зі св. Василієм Великим, єретики — це ті, хто змінив віровчення (ми цього не робили), а розкольники — ті, хто дотримується нецерковних поглядів на ряд питань церковного життя, змінює, наприклад, літургійні правила, богослужбові обряди, порушує канони тощо. Цього ми також не робили, на відміну від Російської Церкви, яку кілька століть підряд збурювали розколи та єресі і яка, як ми бачили, постійно канони порушувала.

Відділення Української Православної Церкви Київського Патріархату від Московського не є розколом, бо ніде, в жодному місці Святого Письма, в жодному правилі Вселенських Соборів не вказано, скільки і яких саме Патріархатів має бути в світі і які саме Церкви якому з них мають підпорядковуватись. «В усі часи християнства, — пише вже цитований мною митрополит Макарій, — існування незалежних національних Церков ніхто й ніколи не визнавав невідповідними Євангельській науці й догматам Церкви».

Якщо всіх, хто коли-небудь перейшов у лоно усамостійнених,відділених від своїх колишніх Патріархатів Церков, вважати «розкольниками », «відступниками» та «єретиками», то такими виявляться і вірні Грузинської, й Албанської, і Сербської, і Румунської, і Грецької, і... Московської (!!!) Церкви, яка, як і всі названі мною Церкви, свого часу відокремилася від свого колишнього Патріархату і зробила це в той же спосіб, що й наша Українська Церква Київського Патріархату й усі попередньо названі Церкви.

І в кожному випадку кожна усамостійнена Церква мала ті чи інші проблеми з її офіційним визнанням (московська «проблема», як ми пам’ятаємо, розтягнулася мало не на півтора століття), а проте жодна з них благодаті не втратила і «врагом православія» не стала навіть за московськими, дуже своєрідними мірками.

Про це свідчить хоч би й та активність, із якою московські ієрархи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. захищали право на відділення від Царгородського Патріархату анафемованої ним Болгарської Церкви, яка, до речі, була невизнаною 73 роки, з 1870 до 1943 року.

Ось що пише Священний Синод Російської Церкви з цього приводу в посланні до Царгородської Патріархії в 1904 році:

«...прогресивні люди й вожді народів, що прокидаються від сну, знають, яке незрівнянне значення має віра і її носителька Церква в справі збереження народності та її розвитку. А тому, бажаючи незалежності й розвитку своєї народності, вони не можуть не бажати, не тільки щоб Церква не ставилася до цього негативно, але щоб і співпрацювала в цьому в межах можливого і дозволеного» («Церковные ведомости», 1906, № 1).

Отож і ми — прогресивні люди! — хочемо, щоб Церква в нашій Державі була по-справжньому Українською, а не такою, що злодійкувато ховається за «українською» вивіскою, навіть від своєї пастви приховуючи свою належність до Московського Патріархату й свою залежність від чужої держави та її політики. Хочемо, щоб наша Церква співпрацювала з нами в утвердженні Української Державності, виховувала українських громадян патріотами України, а не дурманила їх пропагандою «єдіной і нєдєлімой», щоб Церква наша, як Українські Церкви по всьому світі, молилася «за Богом бережену Україну нашу, власті та воїнство її», а не за якусь абстрактну — хтозна-яку і чию «страну» та за хтозна-чиє «воїнство». Хочемо, щоб Українська Церква разом з нами дбала про відродження нашої, майже знищеної за три з половиною століття російського панування, української мови, а не доводила пастві, що мова ця (зауважмо — державна мова) є «безблагодатною», «неканонічною» і взагалі — «улічною». А ще хочемо, щоб пастирі наші та ієрархи нашої Церкви шанували наш народ, нашу історію, нашу культуру і хоч трохи знали її...

Синод Російської православної Церкви у 1904 році визнав, що такі бажання є абсолютно законними!


Отже, жодної причини для невизнання чи осуду Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка б лежала в площин і релігійній, — немає! Причини ці лежать у сфері політичних та матеріальних інтересів. Ми — політики різних рівнів і рангів, патріоти своєї Держави (Української суверенної держави, а не якогось міфічного «общєго отєчєства»!), що боремося за утвердження Української Православно ї Помісної Церкви під омофором Київського Патріархату, завжди заявляли і заявляємо, що це є для нас одним із важливих питань ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, а отже — ПИТАННЯМ ПОЛІТИЧНИМ.

Для служителів Московського Патріархату це також, як і в XVII ст., питання, насамперед, політичне. От тільки відстоюємо ми політичні інтереси не «єдіного отєчєства», а двох різних держав: ми — незалежної України, а вони — імперської Росії, яка й досі плекає великодержавні мрії. А для здійснення цих мрій Росії потрібна Україна, яка, власне, й три століття тому витягла її «із мрака нєвєжества» та допомогла Петрові І перетворити «землю, не умеющую добыть, кто бы умел грамоте» (30.314), в майже цивілізовану державу, поставляючи і наукові кадри, й композиторів та співаків, і художників, і рабівбудівельників, і гарматне м’ясо.

Втрата України й сьогодні становить для Росії велику проблему. «Не только гавани и пирсы теряем мы с утратой Украины, — бідкається в 1992 році на Пленумі Правління Спілки письменників Росії літератор А. Буйлов. — Мы теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети — давайте говорить прямо! — наиболее ценного для будущего нашей державы генетического потенциала. Поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз — полному слиянию Украины с Россией… есть первая и важнейшая задача русской государственной идеологии».

Саме цю «важнейшую задачу русской государственной идеологии» й виконує в Україні філіал РПЦ, що прикрився облудною назвою «Української Православної Церкви». Про те, що Церква ця є підлеглою Московському Патріархату, ви на жодній вивісці, в реквізитах жодного друкованого її видання не прочитаєте! Люди щиро вірять, що це справді Українська Церква, і все, що проповідується в ній, іде на користь Україні та її народу, а всі, хто говорить щось інше, — то вороги України, кляті націоналісти, бандерівці і т. ін.

Виставили в церкві поруч з іконою Богоматері портрет проросійського кандидата в Президенти, роздали іконки з молитвою «о даровании ему победы на выборах и расточении врагов его», гукнув владика: «Наша партия — это обновлённая КПУ!» (чи пізніше — «Партия регионов») — і всі прихожани голосують «правильно», бо ж не може Українська Церква закликати до чогось, що може піти на шкоду Україні...

Зрештою, смішно було б сподіватися, щоб ієрархи Церкви, підпорядкованої Москві, раптом перестали служити Московським інтересам, а кинулися утверджувати незалежну Україну, існування якої не вписується в Московську геополітику. Своя сорочка — ближча до тіла... І хоч як старанно ховають вони ту «політичну сорочку» під рясу, прикриваючись розмовами про канони та «чистоту православія», а вона, нема-нема, та й вилізе з-під ряси чи з-під мантії, як ото вовчі вуха з-під бабусиного чепчика в казочці про Червону шапочку.

То вони, борючись за «канонічну» мову богослужінь, раптом зіб’ються на заклики до впровадження тієї «канонічної» як другої державної мови в Україні; то котрийсь із ієрархів, «простуючи до Царства Небесного», добреде, збившись з путі, до виборчого штабу якої-небудь проросійської партії та ще й виборчий список її очолить на місцевому рівні; то слова в ектинії попереплутує та, замість молитися за «Богом бережену Україну нашу», виголосить: «Ещё молимся о скорейшем возстании единой и неделимой Святой Руси!».

Уже як старанно бореться за «дотримання канонів» митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, як переконує ввесь світ, що його боротьба проти Помісної Церкви в Україні — це виключно «радєніє о чістотє істінного православія», а от поїхав до Москви і 4 липня 2006 року на «круглому столі», забувши про отой бабусин чепчик із «Червоної шапочки», раптом велегласно і прямим текстом почав закликати росіян посилити боротьбу проти Помісної Православної Церкви в Україні, бо її створення «поставит крест на проекте «Великой России». («Голос православ’я», № 14 (182), липень 2006 року). Ну, чим вам не «вовчі вуха!»...

Отож, нехай не вболівають вірні Київського Патріархату з приводу канонічності чи неканонічності своєї Церкви! Якби вона була навіть канонічнішою від Святого Писання, то й тоді митрополит Агафангел і «іже з ним» боролися б проти її визнання, бо не дотримання канонів, а здійснення «проекту Вєлікой Россіі» є суттю їхньої діяльності в Україні.

А проект цей, скажемо прямо, — глобальний! Україна в ньому — лише одна, дуже важлива, але проміжна ланка. Уважний аналіз значної кількості висловлювань та дій московських «політиків у рясах» дозволяє зробити висновок, що боротьба проти визнання УПЦ КП пов’язана із запланованою у Москві реалізацією плану «Третій Рим». Простіше кажучи, керівництво РПЦ готується (і то не в дуже далекій перспективі) усунути його Святість Варфоломія І зі становища Вселенського Патріарха та передати цей титул Патріарху Московському.

Про це свідчить і все настійніше позиціювання себе Москвою як «центра мирового православия», і все частіше святкування різноманітних дат (значних і не дуже), на які обов’язково запрошуються значні (й не дуже...) в світовому православ’ї особи, скликання релігійних самітів тощо.

Під цим ракурсом слід розглядати й широкомасштабну пропагандистську атаку проти Вселенського Патріарха з метою його дискредитації та формування про нього негативної думки серед православних лідерів і мирян.

В останні кілька років релігійні видання РПЦ та УПЦ МП буквально рясніють звинуваченнями Його Святості Варфоломія в «єресі екуменізму», в «порушенні канонів», у «дестабілізації православного життя» і навіть закликами не виконувати розпоряджень Вселенського Патріарха.

Про масову атаку РПЦ на Вселенського Патріарха пише І. Діяк у книзі «Україна — Росія (історія сучасності)»: «Досить хоча б навести «титулування» Вселенського Патріарха..., котрі містяться в російських православних виданнях: «Стамбульский патриарх, мнящий себя «восточным папой», «троянский конь» православ’я »… Програму створення так званого «поля осудження» ніхто не приховує, її неважко знайти навіть в Інтернеті». (34.7).

У повідомленні грецької газети «Катімеріні» про позбавлення Свято-Троїцького храму в Одесі статусу Грецької церкви та перетворення його на звичайну парафію Московського Патріархату кореспондент газети Нікос Папахрісту також пов’язує цю подію із «політикою експансії, що проводиться Російською Церквою для усунення Вселенського Патріарха з провідного становища в православному світі».

На дискредитацію (а може, залякування?) Вселенського Патріарха та його оточення було спрямоване й затримання як «чеченського терориста» клірика Вселенської Патріархії, єпископа Телемісського Іларіона в аеропорту «Кемаль Ататюрк» у травні 2006 року. (Єп. Іларіон був перекладачем під час зустрічі Патріарха з Президентом України В. Ющенком).

Те, що затримати саме чеченського, а не, приміром, курдського «терориста» турецька поліція могла лише з подання російських спецслужб, — сумнівів не викликає. А відтак, не викликає сумнівів і те, кому було вигідно, щоб «терористом» став єпископ Вселенської Патріархії, та ще й той, що був помічником під час розмови Патріарха з Президентом України. Грецька газета «Ангеліфорос», повідомляючи про цю подію та різко критикуючи дії турецьких спецслужб, зазначає, що у цій справі «гостро стирчать московські вуха».

Якось дуже дивно збіглися в часі й такі кардинально протилежні події, як проведення в Москві Всесвітнього саміту релігійних лідерів (липень 2006 року) і нова хвиля акцій турецьких націоналістів проти розміщення в Туреччині Вселенської Патріархії, а відразу ж за тим і люб’язна пропозиція російської влади перенести Вселенський престол до Москви та навіть обіцянка ледь не Кремль віддати під резиденцію Вселенського Патріарха. Так воно вже якось «наочно» для релігійних лідерів вийшло, як ото, бувало, з використанням картин і таблиць на відкритих уроках у совєтській школі...

Не слід би забувати релігійним лідерам, принаймні православним, слова Ордина-Нащокіна, цитовані в цій книжечці: «Основою політичного підпорядкування є підпорядкування духовне». Ясна річ, що в цьому плані «Третього Риму» єдиній Українській Помісній Церкві з Київським Патріархатом на чолі немає й не може бути місця. Адже після її утворення і визнання Московський Патріархат одразу перестає бути найбільшою й найбагатшою Православною Церквою світу, і претензії московських ієрархів на Вселенський престол, а відтак і на духовне підпорядкування (згадаймо слова Ордина-Нащокіна!!!) православного світу, втрачають будь-які підстави.

Саме в цьому, а зовсім не в «чистоті православія» (пригадаймо позицію РПЦ в аналогічній ситуації з Болгарською Церквою!..) полягає причина такої запеклої боротьби Москви за збереження своєї юрисдикції над Українською Церквою та буцім «своїх» канонічних територій. Адже саме тут і нині знаходиться більше парафій Московського Патріархату, ніж у самій Росії. Принаймні, за совєтів на території України містилося 60 % парафій тодішньої РПЦ, і лише 40 % припадало на Росію та інші республіки.

Думається, в тому, що в час повсюдного розгулу «войовничого атеїзму» Україна зуміла зберегти набагато більшу кількість парафій (а отже, й діючих, не занедбаних храмів), ніж увесь СРСР, є велика заслуга тодішнього Патріаршого екзарха МП в Україні — митрополита Київського і Галицького Філарета, нинішнього Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України, якого з такою безоглядною ненавистю шельмують московські ієрархи, що, власне, й посіли майже всі збережені ним святині. Та вони б «на часточку» мали за його здоров’я подавати на кожній літургії, якби не були засліплені політичними пристрастями, а цінували людину за її заслуги перед Церквою!

Рішення Помісного Собору Української Православної Церкви 1991 року про відокремлення від Московського Патріархату «розколом» православ’я не було. Це був нормальний, десятки разів практикований у світовому православ’ї процес, продиктований утворенням самостійної Держави, який веде, як правило, й до усамостійнення Церкви, що, як ми бачили, відповідає й канонічним правилам, встановленим св. Апостолами та Вселенськими Соборами. Не забуваймо й того, що й саме приєднання Української Церкви до Московського Патріархату було здійснене «не за приписом канонічних правил», а «порушити канон», роз’єднавши те, що не було з’єднане канонічно, очевидно, неможливо.

Рішення це було прийняте одноголосно всіма архієреями-делегатами Собору, жоден із яких на той час не був «виверженим із сану» чи «відлученим від Церкви», — тож на кожному з них, як і на митрополитові Київському і Галицькому, Патріаршому екзархові всієї України Філареті, спочивала Благодать Святого Духа, а це, очевидно ж, означає, що прийняте ними рішення є цілком легітимним, чи то пак, канонічним.

Подальша процедура жодними канонами не виписана. Світова практика усамостійнення Церков зводиться до того, що Церква,яка легітимно прийняла рішення про відокремлення (автокефалію), доводить це рішення до відома Патріархату, до якого належала, та просить визнання своєї Церкви як самостійної, а поза тим існує як самостійний, ні від кого не залежний організм зі своєю, самостійно обраною ієрархією.

Та ж сама світова практика свідчить, що в більшості випадків такого визнання усамостійнені Церкви не отримували одразу, а іноді їх піддавали анафемі, що їм не заважало існувати в благодаті та ласці Божій. Про Болгарську Церкву, права якої на усамостійнення ревнозахищав Св. Синод РПЦ, ми вже говорили. Цікавим є приклад Грузинської Церкви, яка ледь не на другий день після Лютневої революції 1917 року проголосила свою незалежність від Московського Патріархату.

Як і слід було сподіватися, Московський Патріарх Тихон не визнав рішення Собору ГПЦ, і... — ну, звісно ж! — анафемствував Грузинську Церкву. Ця «анафема» була знята з неї аж через 26 років! Отже, за московськими визначеннями, протягом 26-ти років Грузинська Православна Церква була «безблагодатною», «неканонічною», «самосвятською» і т. ін... А проте два з чотирьох Католикосів-Патріархів, що її очолювали протягом цього часу (тобто, за московськими мірками, — два «лжепатріархи»!), Кіріон та Амвросій Сповідник, були... Ви вже, напевне, здогадалися, шановний читачу? Так! Саме так! Були причислені до ЛИКУ СВЯТИХ!!!

Ото стільки важать у Бога Милосердного московські «анафеми» та розмови про «канонічні» й «неканонічні» Церкви. Та грузини під російський чобіт потрапили лише на початку ХІХ ст., вони були менше здеморалізовані, менше «затюкані» й залякані. На всі погрози і зваби Москви вони вміли одностайно відповісти: «Це грузинів не стосується!»

Не так сталося в Україні, де директори шкіл, наприклад, і на 3-ому році незалежності боялися не те що жовто-блакитний прапор над школою вивісити, а й жовто-блакитну стрічку до дзвіночка на лацкан піджака причепити на святі останнього дзвоника.

А питання автокефалії вирішувалося ж не на 3-ому чи 5-ому, а на 1-ому році нашої такої ще крихкої тоді незалежності. До загально ї непевності додалися залякування, погрози, шантаж (а шантажувати радянське духовенство було чим!..) московських емісарів, які розгорнули широку промосковську пропаганду в Україні, внаслідок чого стала можливою і участь українського духовенства в Архієрейському Соборі в Москві (1992 рік), який перетворився в судилище над митрополитом Філаретом, і проведення Харківського Собору 1992 року, що й започаткував розкол в Українській Православній Церкві, й відмова в 1997 році так званої «канонічної» й так званої «Української» Православної Церкви на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) від будь-яких претензій на автокефалію.

У цих подіях слід виділити два аспекти, які заслуговують на увагу хоч би вже тому, що вони лежать в основі всіх московських звинувачень на адресу Київського Патріархату.

Перша проблема стосується «извержения из сана и лишения всех степеней священства с запрещением в служении», яке здійснив Московський Патріархат ЩОДО МИТРОПОЛИТА НЕПІДВЛАДНОЇ ЙОМУ ЦЕРКВИ. Я б сказала, навіть «двічі непідвладної», тому що, по-перше, Московський Патріархат, як уже не раз згадувалось, не має жодного канонічно-правного «папірця», який би підтверджував законність його юрисдикції над Українською Церквою. По друге, Церква, що доти була екзархатом РПЦ, на підставі канонічного права (34-те Апостольське правило, 6-те правило І Вселенського Собору, 17-те правило IV Вселенського Собору) легітимним рішенням свого Помісного Собору в листопаді 1991 року оголосила про свій вихід з-під юрисдикції Московського Патріархату та створення незалежної від нього Української Православної Церкви. Виникає питання: чи є канонічним «запрещение в служении» та «извержение из сана» духовної особи чужої Церкви? І чи має ця особа виконувати це «безрозсудне» рішення? Як ми бачили, грузини свого часу на подібне реагували просто: «Нас, грузинів, це не стосується!» Правильно реагували. Бо ще Карфагенським Собором 208 року (правила 29-те, 38-ме) виконувати безрозсудні рішення було заборонено.

Друга проблема стосується Харківського Собору 1992 року, який був проведений Московським Патріархатом на чужій канонічній території. Знову ж, двічі чужій: по-перше, з причини неканонічності її привласнення, а по-друге, тому що де-факто самостійна Українська Церква в Україні вже існувала і цей факт був доведений до відома Московського Патріархату. Отже, проведення Харківського Собору та поставлення на ньому ще одного ієрарха, а, власне, — створення ще однієї Української Церкви на цій території — є грубим порушенням 8-го правила І Вселенського Собору, що гласить: «Хай не буде два єпископи в одному граді».

Знали Святі Отці ще на початку IV ст. (Собор відбувся в 325 році), що такий стан веде до конфронтації, протистояння в стаді Христовому, розколює Церкву і її паству на ворожі табори. Знали це й московські ієрархи і свідомо йшли на порушення канонів, бо саме розкол в Українському православ’ї їм і був потрібний. Потрібний для того, щоб продовжити ідеологічне панування в чужій державі

Отже, не Київський Патріархат порушив канон і розколов Українську Церкву, а Московський, як це він робив завжди, прагнучи возвеличення, шукаючи земної слави і земних багатств, дбаючи не про правду Христову і духовну єдність Церкви, а про задоволення політичних амбіцій можновладців та єдність імперії, потоптавши християнські чесноти в бруді фарисейства й облуди.

За що проклинають північні наїзники нас і дітей наших? За що називають «єретиками» і «слугами антихриста»? За те, що ми в своїй Державі, на своїй рідній землі хочемо славити Бога своєю рідною мовою? Що ми хочемо мати свою Церкву, яка дбала б про душі й спасіння наше, а не про політичні інтереси чужої держави? За те, що ми не хочемо, щоб вибудувані нашими дідами й прадідами святині обманом переводились у приватну власність Москви?

Що сказали б французи, якби Собор Паризької Богоматері раптом став приватною власністю англійців чи німців? А у нас в Україні давні козацькі храми, церкви й собори, збудовані анафемованим Московією гетьманом Мазепою, давно вже приватизовані Московським Патріархатом!

Тільки завдяки зусиллям громадськості Московському Патріархату не вдалося поки що приватизувати найбільші українські святині — Києво-Печерську Лавру, засновану нашими предками в часи, коли на місці майбутньої Москви ще жаби кумкали і вовки по лісах завивали, та Почаївської, від якої Цариця Небесна відвертала ворожі стріли тоді, коли не тільки Московського Патріархату, а й Московського князівства ще не було в природі.

Не можуть ієрархи Української Церкви не знати назви країни, в якій живуть, і називати її й досі колоніальними кличками «Малоросія» чи «Малая Русь», як це робить митрополит Агафангел у пропонованих на сторінках своєї преси неканонічних молитвах, що «продукуються» до кожної політичної події: то до приїзду Папи Римського, то до виборів Президента...

Ще одним лжесвідченням (чи, простіше, — брехнею!) є те, що, приховуючи свою залежність від Москви, служителі цієї Церкви переконують віруючих, що вона є автономною, незалежною, єдиною правдивою Українською Церквою. Кожен може відкрити Статут цієї Церкви, де вже на першій сторінці чорним по білому написано, що УПЦ є складовою частиною Московського Патріархату. Далі прочитаємо, що ця «автономна» Церква зобов’язана виконувати всі постанови Св. Синоду Російської Православної Церкви, що постійним членом Св. Синоду РПЦ є митрополит «незалежної» «Української» Церкви Володимир.


Здавалось би: для чого людей обманювати? Хіба це гріх чи сором — бути під омофором Патріархату, що знаходиться в іншій країні? Десятки Церков у світі мають таке підпорядкування й навіть не думають приховувати це від своєї пастви! Та справа в тім і полягає, що там ідеться про духовну опіку, а не про виконання політичних чи ідеологічних завдань. А «частина Московського патріархату» в Україні виконує саме політичні, ідеологічні функції, служить імперським інтересам Російської держави. Здійснювати це служіння, ясна річ, зручніше, замаскувавшись під українську назву та декларуючи незалежність від «Центру». (От і знову — чистий тобі детективний, навіть шпигунський сюжет!..).
Якби в «чужій» церкві священик не допустив жінку до причастя й наклав епітемію за те, що вона на виборах проголосувала не за «того» кандидата, то вона, може, й задумалася б, чому на сповіді задають такі запитання, і кому вигідно, щоб голосували за іншого. Але ж це — «Українська» Церква!..

А хіба церковні громади попередавали б свої храми, землю, майно у власність єпархій із правом приватизації, якби знали, що назавжди передають це у власність чужої держави, — тобто навіки позбавляють своїх онуків і правнуків віками надбаного народом духовного й культурного українського спадку?!
Але московські політики в рясах, «взыскующие градов земных», їм цього не пояснюють. Натягнувши бабусин чепчик на вовчі вуха, прикривши рясою чи мантією свою вельми нечисту політичну сорочку, вони лукаво переконують громадян України, що представляють Українську Церкву, до того ж «найканонічнішу», «найістиннішу» й «найблагодатнішу». І ці ошуканці, відступники від Заповідей Божих сміють на нас і дітей наших прокляття насилати?!!

Проблема Київського Патріархату — це не релігійна проблема. З погляду канонічного права в ній усе ясно: канонічноправної передачі Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату ніколи не було! Незаконно привласнене має бути повернуте. Проблема ця — політична! І вирішення її має значення не тільки для України, а й для всього православного світу, а отже — й для кожного з вас!