Християнська демократія. Історія та сучасність

До попереднього розділу: Християнська демократія - місток між ідеалом і реальністю

У демократичній революції, християни і християнські рухи були, у більшості випадків, в центрі боротьби з тоталітарними системами, диктатурою та обмеженням свободи. Але подекуди існує сумнів відносно того, що руйнівна сила, спрямована проти тоталітаризму, повинна трансформуватись у конкретну програму: соціального звільнення (африканський континент), соціальної відбудови (посткомуністичні країни), радикальних змін (Західна Європа). Даний розділ розглядає необхідність нової стратегії для сприяння утвердженню автентичної, широко розвиненої, глибоко вкоріненої в суспільстві та політично доцільної християнської демократії поза країнами, які традиційно були опорою існування християнсько-демократичного руху.

У своїй останній праці “Powershift”, видатний футуролог сучасності Тофлер приходить до дещо несподіваного висновку стосовно ролі Європи в подальшому світовому розвитку: на його думку, вона не стане лідером у розвитку науки, культури (навпаки, він наголошує на тому, що теперішній американський вплив на літературу, засоби масової інформації і театр посилиться) чи економічної сфери. Ні, Тофлер вважає, що головний внесок Європи полягатиме у заповненні ідеологічного вакууму…європейською соціал-демократичною ідеологією. Звісно, приємно відчувати, що уявлення про те, що демократична світова революція потребує нової ідеологічної спрямованості та стратегії, так само поділяє хтось, типу Тофлера. Але що ця спрямованість матиме саме такий характер, видається досить несподіваним аргументом.

Післявоєнна історія християнсько-демократичного руху Європи засвідчила ефективність християнсько-демократичного вчення в питаннях боротьби з бідністю, економічної відбудови та несприйняття ідеологічної диктатури. Але результати розвитку, впливу та поширення християнсько-демократичних рухів є відмінними в різних регіонах. Обіцянки християнських демократів другої половини сорокових, які поєднали етичний компонент із концепціями “антинігілізму”, персоналізму та морального відновлення були переважно виконані. Це й є власне тим, про що йшлося в попередньому розділі: християнська демократія виявляє свою найсильнішу сторону у формулі, в якій прогрес у соціоекономічних питаннях поєднано із захистом етичних чинників.

Однак, ця формула, будучи успішною для Нідерландів, Німеччини та Італії не змогла так само спрацювати, наприклад, у Португалії або Іспанії. Можливо, міжнародна християнська демократія була занадто захоплена питанням утримання влади в тих країнах, які виявилися сприятливими до її ідеології, при цьому зовсім забувши приділити достатньо уваги необхідності пристосування даної формули для нових демократичних країн? Чи було питання заповнення ідеологічного вакууму у період після диктатури генерала Франко або Салазара центральним для християнських демократів відповідно Іспанії та Португалії? Чи, можливо, були інші причини, чому християнсько-демократична формула спрацювала менше, аніж очікувалось у цих країнах, де християни та християнські рухи часто відігравали провідну роль у суспільних процесах (особливо під час перехідного періоду)? Все ще непевні відповіді на ці питання мають важливість для захисту Тофлерової позиції щодо соціал-демократичного майбутнього.

До наступного розділу: У центрі політичного спектру