Християнська демократія. Історія та сучасність

До попереднього розділу: Дотримання правопорядку

Але це лише основні елементи нової стратегії християнських демократів у здійсненні міжнародної політики. Для успішної ж реалізації даної стратегії необхідне дотримання таких трьох передумов:

1. Від периферії до центру

Європейському християнсько-демократичному руху п’ятдесятих можна закинути той факт, що увага до поширення християнської демократії поза країнами її походження була недостатньою, оскільки на той час акцент було зроблено на питанні утримання влади в державах, де вона мала очевидний успіх. Цей недолік, виправданий він, чи ні, у найближчому майбутньому за будь-яку ціну мусить бути виправлений.

Можна, звичайно ж, підійти до цього питання з іншої точки зору: велика кількість політиків та партійних лідерів (особливо слід відзначити активність Італійської Християнсько-Демократичної партії), тим паче німецькі християнсько-демократичні фонди (Аденауера і Зайделя), присвятили свою діяльність зміцненню християнської демократії протягом більш ніж чверті століття.

Але навіть ця діяльність не змогла реально вплинути на загальне враження, що зусилля соціалістів і соціал-демократичних партій у сприянні утвердженню соціалістичного руху, були загалом більші, особливо на рівні Соцінтерну. Точніше сказати, увага до посилення соціалістичного руху в нових демократичних країнах у Європі та поза нею, здавалось, посідала центральну позицію у здійсненні політики та особистих діях лідерів Соціалістичного Інтернаціоналу, чого, на жаль, не можна сказати про християнських демократів.

Якщо християнська демократія прагне мати можливість найефективнішим способом поширювати свої ідеали, якщо вона справді хоче не втратити шанс відповісти на ключові питання часу, стратегія міжнародної діяльності повинна переміститися з периферії до центру її політики, враховуючи специфічні особливості конкретних християнсько-демократичних партій, їхніх континентальних форм співробітництва, всесвітньої організації (Християнсько-Демократичного Інтернаціоналу) та приділяючи достатньо уваги спеціалізованим сферам та інституціям, що мають на меті подальші наукові розробки і навчальні заходи. Ця стратегія повинна переміститися з периферії нашої уваги до самого серця партійної політики (передусім, країн, які мають сильні християнсько-демократичні традиції), стати ключовою для партійних лідерів та представників християнської демократії в урядових структурах.

Традиційно, голландські християни-демократи виявляли певну стриманість, коли йшлося про жорстке дотримання партійної лінії їхніми урядовими представниками при виконанні своїх обов’язків (на національному рівні). Однак, якщо інтелект, знання, досвід і натхнення тих, хто несе відповідальність за здійснення урядової політики, більше не використовуються для зміцнення світової християнсько-демократичної ідеології, це неминуче призводить до розриву між партією та її представниками в уряді. Це не хобі: це, насамперед, присвячення себе процесу всесвітньої демократизації, потребу якої ми відчуваємо дедалі більше.

2. Широкий розвиток і вузька сегментація національних інтересів

Перша умова стосувалась міжнародної політики національних партій. Друга умова, що тісно переплітається з першою, має назву децентралізованого підходу. Це означає, що світова християнська демократія повинна прихильно ставитись до християнсько-демократичних партій, програми яких (внаслідок, передусім, геополітичних реалій) орієнтовані на певний часовий період та певне місце і є дещо відмінними від програм інших представників ХД руху (можливо більш радикальні, якщо того потребує ситуація). Іншими словами, необхідне створення гнучкої системи пріоритетів та підходів.

Спеціальний підхід необхідний до країн третього світу, де християнська демократія залучена не лише до процесу боротьби з бідністю, але й боротьби за місце під сонцем на глобальному рівні. У межах цього поля діяльності, спостерігаються відмінності між країнами, в яких існують можливості для трансформації в сучасне, толерантне та всесвітнє розуміння взаємостосунків ідеології та соціальної дії. Прикладом таких країн можуть служити держави Південної та Центральної Америки, Африки (де демократія отримала новий шанс для розвитку протягом останніх декількох років) та деякі країни Азії та Океанії.

Спеціального підходу потребують постсоціалістичні країни Європи, в яких відновлення є першим питанням порядку денного: відновлення соціальної відповідальності та структур, які цьому сприяють, відновлення суспільної моралі та віри в цю мораль, вільного ринку, навколишнього середовища, індивідуальної відповідальності, демократії та, не в останню чергу, незалежності.
Західноєвро-пейські країни повинні всіляко підтримувати держави Центральної та Східної Європи, надаючи їм можливість долучитись до традицій християнсько-демократичної думки. У цьому контексті, знову ж таки, існують розбіжності між країнами, в яких загалом незначні християнсько-демократичні традиції потребують відновлення і країнами (переважно православними), де таких традицій не існує взагалі. Слід наголосити, що контакти з християнами Центральної та Східної Європи можуть сприятливо позначитись на вдосконаленні всесвітньої християнсько-демократичної основи, особливо що стосується зміцнення її ідеологічної бази.

Спеціального підходу вимагають також країни, з яких християнська демократія отримала свої витоки. У Західній Європі, наприклад, необхідно сконцентрувати увагу на процесі вироблення ефективної політики, що відповідає докорінним змінам останнього десятиріччя, наданні пріоритету новим етичним проблемам та питанню запровадження цих ціннісних орієнтацій у суспільство. Очевидно, що посилена увага повинна приділятись зміцненню профілю християнської демократії в усій Європі та уніфікації ХД руху для того, щоб діяти як єдина християнсько-демократична партія у наднаціональному процесі прийняття рішень. У розвинених країнах, які не мають міцної християнсько-демократичної традиції, до цього додається початок діалогу з іншими політичними течіями, близькими за переконаннями до християнської демократії.

Іншими словами, диференційоване, з урахуванням усіх специфічних особливостей, формулювання проблем та відповідної стратегії (яка передбачала б, що в системі пріоритетів міжнародної християнської демократії європейський континент автоматично не посідає центральної позиції, а решта країн автоматично не формує периферії), є другою необхідною умовою при виробленні політики християнських демократів на світовому рівні.

3. Новий потенціал та відновлення перерваного діалогу

Таким чином, ми поступово наближаємось до третьої умови: початку нового діалогу та розвитку контактів між церквами, теологами, християнськими організаціями та рухами. У римо-католицькій християнсько-демократичній традиції завжди існував міцний зв’язок між змістом її енциклік та ХД ідеологією. Протягом усього періоду розвитку християнсько-демократичної думки, це було важливим елементом, але слід зауважити, що всередині самої римо-католицької церкви також відбувся процес “децентралізації” поглядів щодо християнської соціальної доктрини. Локальні зустрічі єпископів, конференції священнослужителів та церковні зібрання континентального масштабу значно змінили та вдосконалили основні засади цієї доктрини.

Певною мірою це стосується й протестантської традиції. Іноді Всесвітня Рада Церков та деякі національні церковні ради значно частіше мають контакти з іншими політичними рухами, аніж з християнами-демократами, що призводить до подальшого взаємного нерозуміння та відсутності обопільної підтримки. Незважаючи на несприйняття християнської демократії багатьма сучасними богословами та надання ними очевидної переваги радикалізму, християнські демократи повинні враховувати новітні зміни в теології, що, в свою чергу, має покращити грунт для співпраці між політиками та церковними діячами.

Ця третя передумова є життєво необхідною на двох рівнях:

• відновлення діалогу між представниками церковного відродження у країнах, що розвиваються. Обравши бідних, християнська демократія отримує значний кредит довіри, якого, на думку теологів та деяких представників церкви вона не мала протягом тривалого часу. Центральна Америка може чітко продемонструвати, якими можуть бути наслідки цього;
• те ж саме стосується зв’язку з Процесом Примирення, ініційованого Всесвітньою Радою Церков. Звичайно, на сьогодні в цьому Процесі існують тенденції, що виявляють загалом вороже ставлення до політичної діяльності, не беручи при цьому до уваги реалій сьогодення. Але, з іншого боку, головна мета Процесу – діалог, результатом якого повинно стати взаєморозуміння, моральна злагода та відсутність ворожнечі, що в свою чергу стимулює соціальну дію. Показовим у цьому є твердження Лотара де Мазіра, останнього прем’єр-міністра НДР, що Процес Примирення став каталізатором революції в його країні.

До наступного розділу: Християнська демократія на новому етапі