У 1954р. А. Барнес увів в обіг термін «соціальна мережа». Він під нею розумів соціальну структуру, утворену індивідами та організаціями. Визначено було й оптимальну кількість осіб для соціальної мережі – 120 осіб. З ними був пов’язано і термін «соціальний капітал», який стає невід’ємним атрибутом при самоорганізації суспільства, а отже й при дресеруванні влади.

Утім, є серйозні підозри, що сучасне суспільство на просторах східніших від Карпат залишається «національним по формі і радянським за змістом». Характерним для СРСР було продукування того, що історик Моше Левін назвав «общество зыбучих песков», коли всі позадержавні соціальні зв’язки були зруйновані, існування недержавної спільноти заборонено: не важливо чи це релігійна громада баптистів, чи незалежна есерівська профспілка залізничників.

Всесильна бюрократія управляла всім від блюстителя патріаршого престолу до таджицької контрабанди. Тепер, звісно, бюрократія змушена поділитися троном з олігархами, які урізнобарвили нашу соціальну структуру після 1990-х років. До багатого на робітників і селян соціуму – нині схованого під словом менеджер – додались ще й буржуа, що додало кінематографу нових сюжетів для фільмів категорії В, а численим переможницям конкурсу «міс України» - підходящих чоловіків та коханців.

Деякий час в середовищі публіки задовбаної М. Фрідманом та Ф. Хаєком була надія на те, що «бізнес має антибюрократичний характер». Однак наш напівдержавний капіталізм розвивається в контексті інших трендів. Як сказав би англійський письменник Дж. Толкін: хобіти швидко знайшли спільну мову з хитрими орками, коли ділили Гондор. Промисловість приватизована, Помаранчева революція відгуділа, бутафорні профспілки процвітають, мітинги комерційні (я зовсім не проти цього всього), а у нас немає жодної громадської організації, яка здатна попсувати нерви демократично обраним особам. Це при тому, що кількість цих ГО скоро перевищить сукупне населення України. На рядового даішника ще сили знаходяться, а на губернатора чи обласного прокурора – ні (тут, мабуть, дається в знаки різниця між вартістю посади даішника та губернатора). Ми живе за Бальзаком: послух – скучний; бунт – неможливий, боротьба – сумнівна.

Це значить, що радянська людина продовжує жити на всіх шаблях нашої соціальної структури. З її головним елементом – постійна соціальна пасивність на фоні гіпертрофованої політичною стурбованості вдало каналізованої на кухні (у нашому випадку в Інтернеті). Мабуть, виключення складають олігархи та бомжі, що запозичені із соціальних сюжетів Б.Шоу та Е.Золя, а тому не вкладаються в поняття «советский народ», сконструйованого на сурогаті Короткого курсу історії ВКП (б) та «Молодой гвардии».

Колись російський історик Л.Гумілєв визначив, що для будь-якої великої справи необхідні люди з надлишком енергії - пасіонарії. Це не обов’язково ті люди, які ведуть за собою маси, але обов’язково ті люди, які «штовхають» маси. Вони знаходяться в народі, на перший погляд непомітні. Однак саме вони – «сіль» і перчина всього. Махно потребував польових командирів, Р.Парк – чиказької школи соціології, Ісус – апостолів. Кожен рух зупинився б не почавшись без цієї «критичної маси».

Дуже добре, що у нашому суспільстві, окрім сходок промислового панства та закритого клубу бюрократичного інтернаціоналу, можна ще знайти й реабілітаційні центри для наркоманів та «відкинувшихся», організаторів автономних університетів, волонтерів соціальних служб допомоги хворими на рак дітям, ентузіастів низових профспілок, картелі дрібних підприємців та аматорів стихійного демонтажу.

Якщо в України є майбутнє, то воно народжується саме серед цих людей, а зовсім не на сайтах facebook та twitter, як і не на вулицях Банкова чи Грушевського. Да пробачать мені власники брендів та «нєбожитєлі» цих двох сумнівних вулиць.

ХДСМ