«Жіноча» кінорежисура в гендерному аспекті культуротворчості

До попереднього розділу: Еволюція жіночого образу в кінематографі К. Муратової (частина 2)

Художній світ Кіри Муратової, як і його герої, настільки самобутній та незвичайний, що перш ніж звернутися до них безпосередньо, кілька міркувань щодо творчості режисера в цілому. Мається на увазі насамперед склад таланта Муратової. Талант дивний і незвичайний, якийсь твердий, безжалісний, особливо якщо брати до уваги останні її роботи. Дозволю собі порівняти її творчість з картинами І.Босха чи Гойї – добутками, безумовно, геніаль¬ними, але геніальними якоюсь відразливою красою. Щось подібне помітно й у творчості Кіри Муратової, її талант безсумнівний, однак природа його не однозначна.

Одним з найсильніших мотивів фільмів К.Муратової є мотив екзистенціальний. Як відомо, одним з адептів екзистенціалізму в Росії був Ф.М. Достоєвський. Досить згадати його роман «Біси» і героя -Кирилова, що проповідує релігію, у якій «Бог є біль страху смерті. Хто переможе біль і страх, той сам стане Бог...» [61, т.7, c. 124]. Герої Муратової не бояться смерті, вони існують ніби перед обличчям її. Вона - такий самий довершений персонаж, як і всі інші. Побутує думка, що не лякаються смерті лише безбожники, оскільки вона є покаранням за заподіяні при житті страждання. Страшить скоріше не сам факт фізичного вмирання організму, а наступні митарства душі померлого. Люди ж, що не бояться цих митарств і фізичного вмирання, дозволяють собі жорстокість і тиранію стосовно ближніх - адже покарання не буде. Герої ж Муратової, страждаючи і мучачись, нехай не фізично, але душевно змушують, страждати інших. Так у чому ж причина цієї жорстокості?

Тут не можна не згадати про підпільну людину Достоєвського: «Я все життя - пише письменник, - не міг навіть собі уявити іншої любові і до того дійшов, що іноді тепер думаю, що любов - те, що складає добровільно дароване від улюбленого предмета право над ним тиранувати...» [61, т.4, с.189]. Невже героїня Муратової у «Коротких зустрічах» не тиранила Максима (В. Висоцький)? Чи Євгенія Василівна («Довгі проводи») не користалася любов’ю як засобом тиранії над сином? Те ж саме виробляла сама Кіра Муратова зі своїми героями. Уточнюючи, наведемо такі слова К.Н. Михайлівського: «Простий смертний любується на красу красивого обличчя, а вчена людина підійде з мікроскопом, та й побачить у цьому красивому обличчі цілу мережу дуже некрасивих зморщок, вибоїн тощо» [115, с.166].

Чи не такий вчений Кіра Муратова, а обличчя людини - душі її героїв, що здається глядачеві ніби під мікроскопом. От, немов, дивіться, наскільки усе недосконале та бридке і саме завдяки цій «бридкості» привабливе. Чи не талант це - знайти та показати під мікроскопом усі ці «вибоїни і зморшки» душі людської? Однак талант трохи іншої якості, талант, цитуючи Н. Михайлівського, - жорстокий.

Впадає в око одна дуже характерна риса героїнь Муратової, що видозмінюється в кожній картині, але її суть залишається сталою. Вона властива жіночим образам Ф.М. Достоєвського, перегукується з ними і кочує у Муратової від героїні до героїні. Отут знову хочеться звернутися до Н. Михайлівського, до його бачення жіночих образів Ф.М. Достоєвського. Так легше підступитися до героїнь К. Муратової. «У «Гравці» є така собі Поліна - дивний тип владної до жорстокості, химерної, але чарівної жінки, відтворюється в Настасії Пилипівні - в «Ідіоті» - та в Грушеньці - у «Братах Карамазових». Поліна нагадує собою якусь хмару, щось похмуре, не сформоване і не здатне скластися в цілком визначену форму, що витягається то в один, то в інший бік... Вона його любить, як виявляється, втім, вже дуже пізно, а тим часом третирує, як лакея, і навіть гірше, ніж лакея. Гравець її теж любить, і вона знає про це і саме тому всіляко знущається з нього, наказує робити різні дурниці, мучить неодмінною цинічністю своїх розмов» [115, c.168].

Жіночі образи фільмів К. Муратової вимальовані легкими, дрібними, імпресіоністичними штрихами: Валентина Іванівна в «Коротких зустрічах», Євгенія Василівна в «Довгих проводах», Офелія в «Трьох історіях». Кожна з них - нова сходинка в еволюції жорстокості і самодурства героїнь Муратової. Якщо в першому фільмі «Короткі зустрічі» Валентина Іванівна лише злегка виявляла ці риси, то в наступних стрічках усе настирливіше. Максим напівжартівливо, говорить Валентині Іванівні: «Ти в мене хоч і маленький, а теж начальник». Фразу цю можна інтерпретувати так, як нам пропонує кінокритик В. Божович: «...не начальствувати прагне Валентина Іванівна, а поліпшувати життя, хоч ненабагато, наскільки в її силах. У ній як у жінці закладений інстинкт життябудівництва. Той самий інстинкт спрацьовує й у її стосунках із Максимом: з чарівною жіночою м’якістю і жіночою упертістю вона намагається приручити, одомашнити чоловіка-бурлаку. Даремні зусилля! Те, що здається їй капризом, примхою, для нього - життєва необхідність, спосіб особистого самозбереження...» [25, c.16].

Здається, у словах Максиа більше слушності, ніж в устах кінокритика. Валентина Іванівна все ж таки справжній начальник, м’яко, але досить наполегливо виявляє свою владу. Адже герої не побудували сімейного щастя. Їй здається примхою захоплення Максима геологією. А не така ж примха її бажання мати поруч себе вірного собачку на прив’язі. Адже спокін віків так склалося, що жінка слідує за чоловіком, і ніяк не навпаки. Ще один епізод, що лише підтверджує сказане. 15 березня - день народження Валі і день її останньої сварки з Максимом. Згадаймо, як вона розлютилася, коли він їй спокійно запропонував поїхати з ним. «Я... так просто ти егоїст!» - відповідає йому вона на цілком резонне зауваження про можливість поїхати за Максимом. Наступна репліка точно характеризує її егоїстичну любов: «Я хочу, щоб мене інакше любили. Я хочу щоб усе через мене кинули, на усе через мене могли піти...» Необхідна жертва, причому жертва дуже хвороблива і відчутна, щоб довести любов. Хіба це не тиранія? Валентина Іванівна не може кинути роботу, тому що вона її любить. В епізоді, де після огляду нового будинку Надя спускається з Валентиною Іванівною сходами, між жінками точиться розмова про роботу. Надя стверджує, що Валентина Іванівна повинна мати дітей, родину і що робота, яку та любить, є перешкодою, на що героїня Муратової відповідає: «Мені подобається, щоб навколо мене усе вертілося, змінювалося, щоб було цікаво. Інакше нудно. От і вся любов...» Така от любов до роботи. І, звичайно ж, заради неї можна мучити кохану людину. Епізод із Зіною, яка не вийшла заміж, тому що «від свого кола відбилася, а до вашого не прибилася...», і яка розуміє, що «ото мені з вами цікаво, але ж вам зі мною не цікаво», не дозволяє, звичайно, звинувачувати Валентину Іванівну в навмисному впливі на долю Зіни. Однак не взяти його до уваги не можна. Занадто він красномовний. І ще: хочу звернути увагу на те, що Валя спілкується виключно з нещасливими людьми. І Зіна, яка назавжди залишилася старою дівою, і Надя, яка страждає за своїм селом і бореться з бажанням жити в місті, де навіть «сніг інший», і Максим, що розривається між роботою й улюбленою жінкою, і навіть підлеглі та залежні від Валі мешканці будинку, яких не вселяють без її дозволу, - усі безталанні. Звичайно у кожного своя доля, вони самі винуваті, самі могли побудувати своє життя, однак тісно пов’язані з Валентиною Іванівною, хоч із хороших намірів, але вона їх мучить, сама того не усвідомлюючи.

Та й у квартирі Валентини Іванівни якось незатишно. Побут у неї не влаштований, як і долі навколишніх людей. Гітара з обірваною струною на стіні, щербаті тарілки, портрети якихось давно померлих родичів, масивні запилені книжкові шафи. Камері властиво акцентувати увагу глядача на дріб’язках, щоб краще познайомити нас з героїнею. І хоча ми їй симпатизуємо і співчуваємо, але в глибині душі не сприймаємо. Щось у неї є негативне…

До наступного розділу: Еволюція жіночого образу в кінематографі К. Муратової (частина 4)