«Жіноча» кінорежисура в гендерному аспекті культуротворчостіДо попереднього розділу: Гендерно компаративний аналіз кінотворів М. Михалкова і К.МуратовоїСюжет. Дія фільму розгортається у спортзалі звичайної московської середньої школи, де 12-ти присяжним необхідно ухвалити вирок у справі про вбивство російського офіцера у відставці. Обвинувачений –
чеченський підліток, усиновлений загиблим. Після ознайомлення з доказами у 11-ти з 12-ти присяжних немає ніяких сумнівів – хлопець винен і повинен отримати довічне ув'язнення. Але рішення має бути ухвалене одноголосно, присяжному, який «сумнівається», пропонують висловитися. З кожним новим доводом картина подій змінюється, що позначається на думці інших. Кожен із присяжних – представник одного з прошарків сучасного російського суспільства, своєрідний провідник ідей, що витають в нім. Це не стільки живі люди, скільки схеми світоглядів і моделі поведінки. Один – демократ, «зациклений» на ходульних демократичних формулах і викритті комунізму; другий – проста робоча людина, стурбована «кавказьким» і «єврейським» питанням; третій – випестуваний в Гарварді інфантильний матусин синок і т.д. У ході дискусії кожен з них оголює свою сутність, точку зору не тільки на цю справу, але й на безліч інших питань, що хвилюють будь-якого свідомого громадянина і людину.
Початковим і завершальним епіграфами фільму служать цитати середньовічного італійського філософа Б.Тосьї (фільм немов замкнутий між ними), які формулюють: перша – філософську ідею: «Не слід шукати тут правду побуту, спробуйте відчути Істину буття», друга – «Закон над усе, але як бути, коли милосердя виявляється вищим за закон», морально-етичний посил фільму. Правда побуту конкретна, вона у кожного з присяжних своя і виражена в його монолозі-розповіді з власного життя. Але всі вони, ці особисті правди, як малі струмочки, що течуть кожен своїм шляхом, потім впадають в одну велику річку – Істину буття. А вона у фільмі сформульована у вигляді морально-етичної проблеми вибору між холодним і непохитним законом (Dura lex sed lex – «Закон суворий, але він закон») і людськими співчуттям, милосердям, відчуттям справедливості. І міхалковське, російське вирішення цієї проблеми, на відміну від західного, носить особистісний відтінок – особистість та її зв'язки з іншими особистостями, а зовсім не верховенство абстрактного закону хвилюють жителів Росії, що підкреслюється одним з персонажів фільму: «Все у нас на особистих відносинах, а закон дуже холодний, у ньому немає душі. А без цього російська людина – пустоцвіт».
І вирішення всіх проблем фільму також ясне і однозначне – чеченського хлопчика всі 12 присяжних виправдовують – торжествує справедливість. Але такий вирок може закінчитися для обвинуваченого трагічно, оскільки, опинившись на волі один на один з ворожим до нього світом, він неодмінно загине. І тут на авансцену виходить торжествуюче милосердя – голова присяжних, російський офіцер (його грає сам режисер) усиновлює хлопчика. Так вирішується дилема «строгість закону – милосердя людини».
Аналізуючи сюжет фільму з позначених вище позицій ґендерного аналізу, ми бачимо, що він строго відповідає чоловічому типу мислення. По-перше, проблематика фільму суто чоловіча – пізнання Істини буття, Сенсу життя (що є вічним і незмінним); по-друге, філософська основа сюжету, його розробка в парадигмі морально-етичних принципів, строга послідовність і логічність його розвитку і вирішення, – все це ознаки, властиві чоловічому типу мислення. Ці міркування підтверджують і рецензії на фільм, узяті з інтернет-сайтів , витяги з яких, наведені нижче, дозволяють підвищити рівень об'єктивності нашого аналізу.
«Цей фільм повністю «міхалковський». Фірмові широкі плани-полотна, увага до деталей. Фірмові довгі сигарети і розмови. Від цього створюється враження розмов до опів на четверту ранку, коли всі сплять, а ти думаєш про сенс життя. Думаєш про вічне, про Всесвіт, про нашу Землю... А життя на Землі безтолкове. Ось це і не дає Міхалкову спокою. Не дає спокою хлопчик, до якого нікому немає діла, як і те, що до життя інших людей теж нікому немає діла. Не дає йому спокою і те, що в Росії не змінюється нічого вже сторіччями. Тільки влада змінюється, а поведінка залишається такою ж. Фільм про це і про християнське милосердя».
«З перших кадрів зрозуміло, що картина буде образною, за кожною сценою слідуватиме підтекст, кожен персонаж виявиться зрізом суспільства, а під титри вам прямо у руки покладуть Сенс. Драматургія «12» — вищий прояв мистецтва, де все урівноважено».
«Нікіта Сергійович зумів не просто наповнити зміст сенсом, але й упакувати все це у привабливу з художньої точки зору форму».
Сценографія. Всі події фільму розгортаються в замкнутому просторі звичайного шкільного спортивного залу (рис.2). Декорації та реквізит фільму надзвичайно скупі – це великий стіл і 12 стільців для присяжних засідателів, піаніно за решітками, мати, гімнастичний м'яч, шведська стінка, два туалети, шафки для білизни. Слід підкреслити, що при цьому практично кожен з предметів реквізиту і декорацій існує не просто для створення сценічного простору, але активно діє. Так, з шафки для білизни з'являється жіночий бюстгалтер, навколо якого розгорається обговорення моралі сучасних школярів; м'яч, невдало кинутий одним з присяжних в іншого, який засміявся з комічності ситуації, викликає бурю емоцій з приводу безглуздого сміху, що лунає на кожному кроці: «Ви смієтеся скрізь, завжди, треба всім! Вам смішно все – життя, смерть, землетрус, цунамі! 5 мільйонів дітей без догляду – ви: Ха-ха-ха! Міліціонера вбили – ви: Хах-ха-ха! Пів-країни замерзло, ви: Ха-ха-ха! А смієтеся тому, що коли серйозно – вам страшно!».
Але особливу роль серед реквізиту режисер відводить речовому доказу злочину – ножу, яким був убитий вітчим хлопчика. Інколи здається, що цей ніж, вийшовши з-під контролю режисера, починає жити самостійним життям, настільки яскраві та збуджуючі сцени, пов'язані з ним.
Рис. 2. Кадр із фільму «12» Н. МіхалковаСцена з монологом лікаря-кавказця, у якій він, демонструючи мистецтво володіння ножем, говорить: «Кавказ – це край, де знають толк у ножах. А ніж, як будь-яка холодна зброя, особливо на Кавказі, – це теж культура», показана так яскраво і динамічно, що відірватися неможливо (Рис.3).
Рис. 3. Ніж – як одна з дійових осіб фільму «12»Взагалі, зброя для Міхалкова–режисера, як, втім, і для Міхалкова–чоловіка, є якимось священним, майже релігійним предметом, життя без якого не мислиться. У фільмі зброя – не тільки ніж, але й вогнестрільна, від автоматів до артилерійських знарядь, і в кожній сцені, де вона присутня, режисер примушує її «працювати» зі смаком, уміло. А для справжнього чоловіка зброя, окрім її прямого призначення, наділена ще й якоюсь символічністю, вона є символом сили,
влади. У фільмі трепетне ставлення чоловіка до зброї Міхалков відображає у танці чеченського хлопчика, що натхненно витанцьовує з кинджалом у руці вогненну лезгинку в колі озброєних людей, які схвальними вигуками і лясканням у такт танцю заохочують цей зародок чоловічого начала – пристрасть до зброї – у хлопчиську. Ось що написано в одній з рецензій до фільму:
«Розігрувані присяжними слідчі експерименти зняті так сильно, що не відірватися, особливо сцени за участю ножа. Або ось інший відмінний флешбек, у якому гранично яскраво передається весь застиглий нелюдський жах активних бойових дій».
Резюмуючи короткий аналіз сценографії фільму «12», ми бачимо скупість її форм, їх простоту і логічність, що дозволяє її віднести до стилю класицизму. Насправді в роботі наголошується, що згідно з класицистичним каноном, декорація служить фоном для акторів. Вона, як правило, єдина і незмінна. Світ у її концепції замкнутий, влаштований раціонально, за законами розуму, гармонійно стрункого, відповідного людині. Саме ці риси характерні всій сценографії міхалковського «12». Додаючи розглянутий раніше сюжет цього фільму, також строго відповідний класицистичному канону, ми з цілковитою впевненістю можемо констатувати, що це «повновагий» чоловічий фільм.
Повновагість у цьому випадку визначається не тільки тим, що в ньому ми не виявили якої-небудь помітної домішки барочності, але і яскравою вираженністю маскулінності особистості самого режисера. Не вдаючись до подробиць, що пояснюють цю думку, приведемо ще одну цитату з рецензії С. Кочерижкіна на «12», яка, на наш погляд, з очевидністю підтверджує справедливість нашого висновку:
«Широко відомий факт — Нікіт Міхалкових два. Один — талановитий художник, хороший актор і сильний режисер, інший — громадський діяч, голова Союзу кінематографістів. У художньому фільмі «12» представлені обидва Міхалкова — і результат удеякому розумінні настільки вражає уяву, що тільки тримайся».
До наступного розділу: Ґендерний аналіз кінорежисури фільму «Настроювач» К. Муратової
0 коментарів