А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Хто і коли підклав у Київськоруську колиску зозулячі яйця, або Початок московської казочки про «общєє отєчєство»

Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: Таємниця татаро-монгольського іга

Ми простежили, що активізація державного життя на територіях майбутньої Великої Росії починається з середини ХІІ ст., з початком князювання в Ростово-Суздальському князівстві Юрія Довгорукого (1135 рік).

Як представник роду Мономаховичів, Юрій не може змиритися з тим, що йому і його дітям «немає частки в Руській землі», й не раз намагається оружно повернути цю «частку». Отже, князь Юрій добре усвідомлює, що його князівство знаходиться за межами Руси. Можливо, згадана у Татищева його нехіть до державних справ якраз і була продиктована тим, що Суздальщину він вважає чужиною, не гідною його трудів.

Не вважає Руссю своє князівство і Юріїв син Андрій (Китай). Але у нього, що виріс і виховався в Суздальській землі, ставлення до Руси зовсім інше, ніж у батька. Якщо для Юрія Русь — рідна земля, батьківщина, в яку неодмінно треба повернутися, то для Андрія — то не тільки чужа, а й ворожа земля, яку будь-що треба перевершити і красою, і силою, а як це неможливо, то знищити як ненависну суперницю.

Отож, ні Юрій Довгорукий, ні Андрій Боголюбський нам у нашу Руську княжу «колиску» зозулячих яєць не підкидали. З’явились ті яйця в нашій «колисці» «заднім числом», тоді, коли самої «колиски» вже не існувало. Підклали їх московські казкарі за повелінням володарів розквітлої «під ігом» Московської держави. Сталося це вперше в ІІ половині XV ст., коли цар Іван ІІІ (1462 — 1505 рр.) сформував основне ядро Московської держави, підкоривши Новгород (1478 рік), Твер (1485 рік) та інші північно-східні князівства.

Убравшись у «державне пір’я», Москва починає претендувати на власну роль у міжнародній європейській політиці. Амбіцій додає й падіння в 1453 році Константинополя («Другого Риму») під ударами турків.

Сподіваючись на втрату Константинопольською Патріархією провідної ролі у Вселенському православ’ї, Москва поспішно проголошує себе «Третім Римом». «А четвертому — не бывати!», — додають зарозумілі московські володарі. Виникає потреба в історії, яка б довела легітимність московських правителів, рівність їх з іншими володарями європейських держав.

Московську історію глибше ХІІ ст. ніяк не протягнеш. До «ординців» — не прив’яжешся, бо їх Європа ідентифікує як варварів. Від них, навпаки, всіма силами «відв’язуватись» треба! Залишається Русь, якій таки колись якісь нинішні московські землі данину платили, та й у самій Суздальщині князі київської династії правили. (Ми вже говорили, що з таким же успіхом могла б на давньоруську спадщину претендувати Франція, бо там була королевою Київська русинка ...). Так починають з’являтися в нашій «колисці» перші зозулячі яйця; так починається привласнення Москвою давньоруської спадщини.

В «Ілюстрованій історії СРСР» читаємо: «Идейным стержнем летописей и литературной публицистики этого времени (часів Івана ІІІ. — Г. М.) всё явственней становится мысль об исторической преемственности власти московских государей от киевских великих князей… В противовес настойчивой зарубежной пропаганде русская публицистика развивает тезисы о преемственности власти и исторических прав московских государей, возводя их в наследники византийских василевсов и римских императоров». (12.4). Це пише член-кореспондент Академії Наук СРСР Пашуто В. Т., підтверджуючи тим самим, по-перше, що ідея «единого отечества» і «общего наследия» вперше проклюнулася саме в XV—XVI ст., а по-друге, що тодішня Європа, яка все-таки знала тогочасну історію, ці ідеї «настойчиво» заперечувала.

Із тією «зарубєжною пропагандою» московити, ясна річ, не дуже рахувалися, і вже з 1485 року, після підкорення Тверського князівства, цар Іван ІІІ починає іменувати себе: «Великий князь всея Руси», а на московських монетах карбується: «Господарь всея Руси». Іван IV (Грозний) уже величає себе не Великим князем, а царем (1547 рік) і знову ж «Государем всея Руси».

Очевидно, саме в цей час, а можливо, й дещо пізніше — з «возшествієм на престол» Романових, які, як стверджує вже згадуваний А. Маслов, «без вагання віддавали розпорядження про знищення не тільки першоджерел, а й надто самостійних їхніх тлумачів» (20.116), — і з’явилася в Несторівському літописі та вклеєна сторіночка із відомостями про прикликання варягів та створення Рюрикової держави на території саме майбутньої Московщини. У такому разі стає цілком зрозуміло, чому відомі в свій час усьому світові князі Аскольд і Дір стають у літописі нелегітимними державцями — «простими дружинниками не княжого роду», яких Олег убиває, розчищаючи місце для «легітимного Рюриковича», прийшлого із майбутньої Московщини.

Не знаю, як кому, але мені здається, що ніякого вбивства князів Олегом на березі Дніпра взагалі не було, як ніколи не було й тієї міфічної Рюрикової держави, й Олег ні з якої півночі на береги Дніпра не приходив, а завжди жив у Києві, залишившись після смерті своїх князів правителем при малолітньому Ігореві — синові одного з них. Це, звісно, лише версія... Але хто пояснить, чому саме ЦЯ сторінка була вклеєна в Несторів літопис і чому в таких палких суперечках з приводу «норманської теорії» походження Руси ніхто ніколи не згадував, що теорія ця викладена на вклеєній сторінці?

У кожному разі, ми, нарешті, знайшли ту зозулю, яка «знеслася» аж у XV ст., прокукавши на цілий світ, що зозуленята з тих яєць вилупились... на 6 століть раніше, ніж самі яйця були знесені! Отака-то цікава казочка...

До наступного розділу: Чи можна охрестити незачате немовля?

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии