Основний зміст

Пріоритетні напрями, шляхи реалізації і перспективи державної політики України в галузі релігійно-церковного життя

До попереднього розділу: Загальна характеристика роботи

У “Вступі” обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито його зв’язок з науковими програмами, визначено мету, гіпотезу дослідження та його завдання, розкрито їх методологічну основу, подано наукову новизну та практичне значення роботи, вказано у який спосіб оприлюднені результати дисертації.

У першому розділі “Історіографія і огляд літератури за темою дослідження”, що складається з двох підрозділів, досліджено історичний розвиток наукової думки про відносини між державою і церквою та проаналізовано сучасну наукову і політичну полеміку про шляхи і перспективи побудови системи державно-церковних відносин в Україні.

Зокрема показано, як на ґрунті античних і середньовічних концепцій державно-церковних відносин формувалися сучасні погляди на роль і місце церкви в державотворчому процесі.

В Україні існує велика кількість наукових праць, серед яких є такі, що за своїм змістом наближаються до об’єкту дослідження в запропо-нованій роботі, і не зводяться лише до історичного матеріалу. Наприклад, монографії І.Огієнка (1942), В.Липківського (1959), К.Панаса (1992), в яких питання державно-церковних відносин в Україні висвітлені досить детально, вілповідно періодові їх написання. Не обминули своєю увагою питання державно-церковних відносин в ряді наукових праць М.Грушевський (1900) та В.Липинський (1933). Крім того, кожен історик, який зробив своїм дослідженням фундаментальний внесок в історію України, присвятив окремі його сторінки релігійно-церковному життю українського народу. Найбільш ґрунтовно це зроблено у працях Д.Дорошенко, М.Костомарова, О.Субтельного та інших. На сучасному етапі, питання релігійного життя і державно-церковних відносин в Україні висвітлюють в своїх публікаціях провідні історики, релігієзнавці і політологи: В.Бондаренко, П.Яроцький, А.Колодний, В.Єленський, М.Рибачук, О.Шуба, В.Любчик, О.Уткін, М.Новиченко, Ю.Калінін, В.Лубський, П.Толочко та інші. Крім зазначених вчених, на рівні більш високого філософського узагальнення щодо релігії, як загальнолюдської цінності, ролі церкви в житті світової спільноти та розвитку міжнародних відносин працювали сучасні вітчизняні і зарубіжні вчені й діячі церкви: К.Войтила, М.Вебер, Л.Крізберг, В.Вернадський, О.Мень, Дж.Луіджи, В.Танчер, Є.Дулуман, Н.Лобковиць, В.Ребкало та інші. Практика державно-церковних відносин в країнах Західної Європи і США висвітлювалася в публікаціях: Р.Торфса, Х.Папостратоса, Г.Моран, С.Феррарі, Г.Робберса, К.Дьюрема, К.Брінкмана, Р.Ціппеліуса тощо.

Завдяки детальному аналізові наукових джерел, виявлено пріоритети сучасної державної політики України в галузі релігійно-церковного життя.

У другому розділі “Теоретичне обгрунтування державної політики в галузі релігійно-церковного життя та аналіз світової практики побудови систем державно-церковних відносин”, що складається з трьох підрозділів, розкрито методологію та обгрунтовано вибір методів дослідження, визначено специфіку та пріоритети наукового забезпечення - досліджень і обґрунтувань - державної політики України в галузі релігійно-церковного життя.

Специфіка наукового забезпечення державної політики в галузі релігійно-церковного життя полягає у тому, що тут, в ідеалі, повинен прийматися і виконуватися одразу оптимальний варіант політичного рішення з урахуванням особливостей самих державно-церковних відносин в демократичному суспільстві, де не припускається прямий адміні-стративний вплив на церкву з боку державних органів. Отже - головним завданням наукового забезпечення в цій сфері є вироблення єдиної концепції державної політики України щодо свободи совісті, релігії та церкви взагалі і, зокрема, державно-церковних відносин. Шляхи науко-вого обґрунтування цієї концепції передбачають дослідження принаймні в чотирьох галузях наук:

• теорія та історія державного управління й державно-церковних відносин;
• політологія і соціологія;
• релігієзнавство і загальна філософія;
• менеджмент (вироблення та застосування конкретних технологій прийняття і впровадження політичних, державно-управлінських та адміністративно-організаційних рішень).
Проаналізовано приклади з світової практики побудови сучасних систем державно-церковних відносин (Західна Європа), розкрито їх зміст і евристичну цінність. При методологічному аналізі прослідковано загаль-ний зразок державно-церковних відносин в Західній Європі, що коливаються від сприятливого відділення до співробітництва. Виявлено його основні елементи, це:
• нейтральне відношення держави до різних релігійних суб’єктів і окреслення в межах “суспільного” сектору “релігійного” підсектору, де різні релігійні суб’єкти можуть відчувати переважне ставлення по відношенню з нерелігійними суб’єктами;
• обмеження державного втручання у справи релігійних суб’єктів діями по встановленню основних правил або по спостереженню.

Той же самий зразок спостерігається і в структурі міжнародних та конституційних правових положень, щодо релігійної свободи і державно-церковних відносин в Західній Європі. Ці загальні положення гарантують неупереджене відношення до церкви з боку влади. Вони захищають внутрішню автономію церкви в ступені більшій, ніж та, яка гарантована для нерелігійних асоціацій, вміщують умови сприятливі для зовнішніх дій церков. Нарешті, в ці положення завжди включені обмеження, що сто-суються моралі, суспільного порядку, здоров’я, безпеки чи прав третіх осіб в контексті релігійної свободи.

У розділі розроблено оригінальну класифікацію моделей систем державно-церковних відносин. Виявлено евристичний зміст описаних моделей і можливості застосування деяких з них у формуванні державно-церковних відносин в Україні. Зокрема визначено, що в Україні існує тенденція до розвитку ліберально-симбіотичної моделі системи державно-церковних відносин. Вона передбачає укладення угод між державними органами і установами та релігійними організаціями на місцевому і галузевому рівні.

Основою для укладання цих угод є цивільне законодавство країни і спільність інтересів суб’єктів угоди. Загальне спрямування державної політики заохочує державні органи і установи до активного співробітництва з релігійними організаціями з метою розширення сфери їх соціального служіння, координації державних і церковних гуманітарних програм, ефективного залучення і використання коштів тощо. Така система дозволяє, не порушуючи основоположні права віруючих, запровадити певну диференціацію релігійних організацій у їх відносинах з державою, врахувати найбільший спектр можливих взаємодій між державою і церквою, не вдаючись кожного разу до законотворчості чи тлумачень існуючого універсального закону.

В кінцевому результаті застосування цієї системи може призвести до укладення державно-церковної угоди на найвищому рівну (конкордату), за умови накопичення певного об’єму місцевих і галузевих угод релігійними організаціями, що представляють визначену конфесію.

Розроблена і описана модель державно-церковних відносин таким чином майже повністю вписується в наявне на сучасному етапі правове поле релігійно-церковного життя в Україні, про що свідчить його порівняльно-правовий аналіз, проведений в роботі.
Отже, на шляху впровадження описаної моделі системи державно-церковних відносин йдеться не стільки про радикальну корекцію чинного законодавства, скільки про зміну акцентів державної політики в його застосуванні.

З огляду на це, пріоритетним напрямом подальшої модернізації державно-церковних відносин стає розробка конкретних механізмів забезпечення присутності релігійних інститутів в армії і правоохоронних органах, лікувальних установах, навчальних закладах, пенітенціарній системі, ЗМІ тощо.

Разом з тим, корисним для України є досвід “західних” систем по впровадженню процедур контролю за дотриманням релігійними інститутами відповідних законодавств, недопущенню зловживання релігійними свободами на шкоду інтересам особистості, суспільства і держави.

У третьому розділі “Місце і роль церкви в українському державотворчому процесі”, що скаладається з п’яти підрозділів, розгля-нуто процес історичного розвитку державно-церковних відносин в Україні, зокрема в періоди: дохристиянської релігії давніх слов’ян і прийняття християнства в Київській Русі; Польсько-Литовської держави і козаччини; Російської імперії; радянський і пострадянський.

Особливу увагу приділено огляду стану релігійно-церковного життя в сучасній Україні, визначенню соціальної і гуманітарної ролі церкви в українському суспільстві, діяльності нетрадиційних конфесій в контексті національної безпеки України.

З’ясовано що церква в Україні завжди відігравала суттєву роль державно-політичного чинника, а з падінням тоталітарно-атеїстичного режиму і початком розбудови в Україні суверенної демократичної держави - церква отримала стимулюючий імпульс до свого розвитку, ставши в очах громадськості чи не єдиним носієм потужної гуманістичної ідеології. Демократизація державної політики щодо церкви призвела до бурхливого розвитку релігійної мережі в Україні, який, триває досі. Створені державою правові умови надали можливість населенню України в повній мірі задовольняти свої релігійні потреби.

Однак, загальна демократизація суспільства, поряд з багатьма позитивними наслідками, викликала, зокрема, небезпечну “хворобу розколів” у церковному середовищі. Існуюче в українському православ’ї катастрофічне становище продовжує надалі підігріватися політичними силами. Небезпечна тенденція до розколів проявилася і в середовищі протестантських церков. На цьому фоні Україна відчуває наполегливий тиск з боку нетрадиційних конфесій і неорелігій.

Урядом України багато зроблено для того, щоб перевести релігійне життя в конструктивне русло: утворена і плідно працює Всеукраїнська Рада церков та релігійних організацій, проводяться наукові заходи з релігійної тематики тощо.

У четвертому розділі “Пріоритетні напрями державної політики України в галузі релігійно-церковного життя”, що складається з чотирьох підрозділів, в першу чергу приділено увагу розробці і конкретизації категоріального апарату державно-управлінської науки: теоретичному осмисленню релігійної свободи та релігієзнавчій експлікації свободи совісті - уточненню понять – “свобода віри”, “свобода релігії” і “свобода церкви”, конкретизації змісту понять: “релігійність”, “віротерпимість” і “релігійна нетерпимість”.

Поняття “свобода совісті” відображає правове забезпечення свободи релігії і зводиться до права “бути релігійним і відправляти культ своєї релігії”. Свобода релігії в даному контексті постає як свобода вибору релігії та відправлення релігійного культу. Свобода релігії має як внутрішній, так і зовнішній аспект вияву, а саме: свободу вибору певного релігійного світогляду і публічне сповідання релігії.

Свобода церкви, як вид суспільної свободи, включає в свою структуру свободу утворення релігійних організацій та їх об’єднань, свободу внутрішньоцерковної організації і управління, свободу господар-ської, фінансової діяльності, передбачає повну рівність у правовому відношенні всіх релігійних спільнот. Свобода церкви можлива лише за умови розділення церкви і держави, коли держава не втручається у справи церкви, якщо остання виконує свої специфічні функції, тобто задовольняє релігійні потреби віруючих.

У контексті релігієзнавчої експлікації свободи совісті важливе значення має осмислення таких її проявів, як “терпимість”, “віротерпи-мість”, “релігійна нетерпимість”. Ці явища аналізувалися в дослідженнях вітчизняних і зарубіжних авторів, увага яких зверталася, насамперед, на проблему зародження та генези феномену свободи совісті.

Терпимість характеризує відношення людей до різних світоглядів та життєвих орієнтацій. В її основі лежить визнання за людьми права на духовну автономію, незалежність, на власну життєву та інтелектуальну позицію. Натомість, релігійна нетерпимість знаходить своє підґрунтя в догмі, в претензіях релігійних вчень на володіння абсолютною істиною.

Віротерпимість, якщо розглядати її у історичному контексті, має власну логіку розвитку: від простої, інколи тимчасової з боку конфесійно орієнтованої держави поступки іновірцям, до надання їм обмежених громадянських прав, дозволу відправляти приватним чином релігійний культ. З розвитком демократизації суспільства межі віротерпимості розширюються: іновірці можуть бути зрівняні в політичних і громадянських правах з прихильниками пануючої релігії, їм надається право повноцінної публічної культової діяльності. Так віротерпимість переростає в свободу віросповідань, а за умов світської держави - у свободу релігії. Вона має чітку тенденцію до переростання на свободу релігії лише за умови секуляризації держави. Відокремлення церкви від держави, забезпечення рівності всіх релігій, рівних прав усіх громадян, свободи самовизначення і самореалізації їх в духовній сфері - одна з важливих принципів свободи совісті.

В розділі розглянуто законодавчу базу формування свободи світогляду і віросповідання в Україні: міжнародні акти про свободу релігій та переконань, правові гарантії свободи світогляду і віросповідання в Україні.

Найдетальнішому аналізу піддано концептуальні основи державно-церковної політики України на сучасному етапі.
З’ясовано, що Українська держава дотримується таких основних принципів політики в галузі церковного життя:

• Україна є світською державою: церква функціонує окремо від держави. Кожна людина має право на свободу совісті та вільного вибору ставлення до релігії. Усі конфесії України мають рівні права;
• кожна людина має право сповідувати будь-яку релігію рідною мовою богослужіння, у прийнятний для неї спосіб, обраний нею обряд, якщо це не суперечить законам України;
• держава не втручається у здійснювану в межах Закону діяльність релігійних організацій;
• церква стоїть поза політикою, хоча священнослужителі та віруючі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами. Усі віруючі рівні перед Законом і мають право на рівний захист;
• держава визнає і гарантує права етноконфесійних спільнот та конфесійних меншин.
Реалізація державних пріоритетів України в галузі церковного життя передбачає створення дієвих механізмів, здатних забезпечувати відповідні зміни у релігійному середовищі та коригування діяльності органів виконавчої влади на місцях у відповідності з потребами поточного моменту. Такий механізм може включати як світський, так і церковний чи, навіть, міжцерковний елемент. Зокрема:
• У Верховній Раді України, місцевих Радах народних депутатів діють депутатські утворення з питань духовності та культури, в ком-петенцію яких входять проблеми державно-церковних відносин, забез-печення свободи віровизнання;
• формування і реалізація державної політики в галузі церковного життя покладається на Державний комітет України у справах релігій та його структури на місцях;
• при Державному комітеті України у справах релігій утворено науково-консультативну й експертну ради за участю представників релігійних організацій та спеціалістів в галузі релігієзнавства, а - у разі потреби - можуть бути утворені інші дорадчі та консультативні органи. Аналогічні структури створюються при місцевих управліннях (відділах) у справах релігій, порядок їх формування визначає Держкомрелігій.

Гармонізації державно-церковних відносин, утвердженню в суспіль-стві громадянського миру і міжконфесійної злагоди, зміцненню довіри буде сприяти розробка Концепції державної політики України в галузі церковного життя, розгорнутої програми її поетапної реалізації.

З метою вдосконалення методів впровадження і підвищення ефектив-ності державної політики України в галузі релігійно-церковного життя запропоновано застосувати системно-посередницьку модель управління. При застосуванні системної моделі треба більшу увагу звернути на вдосконалення зворотніх зв’язків між церквою і державою. З боку держави ефективним буде створення режиму максимального сприяння виникненню нових релігійних центрів (об’єднань) і особливо всякого роду міжконфесійних структур, які могли б не тільки забезпечувати дієвий зворотній зв’язок між державою і церквою, а і приймати участь у втіленні державної політики в галузі церковного життя. Тут знаходить вираження елемент посередницької системи, з одного боку - держава буде виступати посередником в узгодженні інтересів різних релігійних організацій, з іншого - релігійні центри, управління і міжконфесійні структури стануть посередником у побудові відносин між державою і церквою. Важливим аспектом розбудови цієї моделі є налагодження координації між державними органами в напрямку формування державно-церковних відносин. Суттєвим заходом буде утворення міжвідомчої координаційної ради у справах релігій. Тут могла б бути цікавою практика застосування колегіальної моделі прийняття політичних і управлінських рішень, як в системі державних органів, так і в системі зворотнього зв’язку (релігійних організацій). Критерієм дієвості наведеної системи є адекватність рішень на виході всіх складових системи. Критерієм її ефективності є адекватність дій створених системою загалом по відношенню до зовнішнього впливу (суспільної обстановки, що спонукає систему до роботи).

До наступного розділу: Висновки

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии