Про Г’юмівську теорію Я

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Теорія душі

Теорія Я як психічного потоку і заперечення “субстанційності” Я у західній філософській традиції стало популярним завдяки Девіду Г’юму. У східній традиції подібний погляд представляє буддистське вчення. Суть цієї позиції, як її виразив один з учасників дискусії в Інтернеті (Рендал Семстаг), така: Я або свідомість – це “ілюзія у тому смислі, що воно є тимчасовим, тривалістю в життя, сховищем миттєвих суб’єктивних переживань”.

А проте, якщо Я – це лише ілюзія, то чия це ілюзія? Моя? Але ж я – лише ілюзія. Отже, Я – це ілюзія ілюзії ілюзії … (до нескінченності). Це – цілковитий абсурд і прийняття такої позиції не може бути раціональним. Звичайно, якщо хтось дотримується принципу “Вірую, бо абсурдно”, він може приймати теорію потоку, але він не повинен при цьому претендувати на раціональність своєї позиції.

Згадаймо Декарта, який стверджував – що існування нашого Я як мислячого сущого, є єдиним фактом, в якому неможливо сумніватися. Сумніваюся – значить мислю; мислю – значить існую як мисляча річ. Правда, можливо заперечити, що не існує нічого, що неможливо поставити під сумнів, і наше власне існування – не виключення. В якомусь смислі це справді так. Але ж Декарт мав на увазі раціональний сумнів і його твердження про те, що неможливо сумніватися у власному існуванні як мислячої речі слід розуміти, скоріше, у смислі, що заперечення власного існування несумісне з раціональним підходом. Хоча існування нашого Я і не є абсолютно безсумнівним, воно є найбільш фундаментальною (а отже, найменш сумнівною) інтуїцією, “вродженою ідеєю” людського розуму.

Теорія Г’юма про те, що Я – це лише потік досвіду, хибна. Я передує досвіду; досвід не існує сам по собі, а існує лише як мій досвід або досвід якогось іншого Я.

Помилка Г’юма коріниться у емпірицистському хибному уявленні про те, що усі наші знання і поняття мусять (логічно) зводитися до досвіду, а всі уявлення й поняття, що не зводяться до досвіду є раціонально невиправданими. Зрозуміло, що ніде в моєму досвіді не знайдеться того Я, яке “стоїть за” цим досвідом і робить його моїм досвідом; усе, що я можу знайти в своєму досвіді – це послідовність моїх одномоментних психічних станів, елементів мого досвіду. Г’юм робить з цього висновок про те, що Я – це лише ілюзія. Ми побачили, що цей висновок цілковито абсурдний, проте він логічно витікає з концепції чистого емпірицизму. Правильний висновок з цього – не ілюзорність Я, а хибність концепції чистого емпірицизму.

Концепція чистого емпірицизму, завдяки аналізу того самого Г’юма, зайшла в глухий кут ще у ХVIII сторіччі. Карл Поппер, критикуючи чистий емпірицизм і позитивізм, переконливо показав, що наші загальні теорії і поняття ніколи не зводяться до (не виводяться логічно з) досвіду, усі вони виходять за межі досвіду, хоча й слугують для розуміння, пояснення досвіду.

Застосовуючи цей висновок до поняття Я, можемо стверджувати, що воно не зводиться до досвіду, а виражає фундаментальну інтуїцію, інтуїцію власного буття, і є необхідним для розуміння можливості будь-якого досвіду. Будь-який досвід можливий лише як чийсь досвід, досвід того чи іншого Я. Я є носієм досвіду, а не потоком досвіду.

******

Заперечення існування Я як носія (суб’єкта) суб’єктивних станів є проявом ще однієї помилкової емпірицистської теорії, яку можна сформулювати приблизно так: речей (субстанцій), носіїв властивостей (станів), як чогось відмінного від самих властивостей, взагалі не існує; будь-яка річ – це лише “зв’язка” властивостей. Ця теорія ґрунтується на помилковій ідеї про те, що якщо існують такі носії як щось відмінне від “зв’язки” властивостей (станів), то вони мусять бути якимись “таємничими "порожніми окремими речами"…, позбавленим властивостей субстратом, що "лежить під" властивостями”. Процитую роз’яснення С.Кріпке, на мою думку слушне:
“Я заперечую … що окрема річ є не що інше як "зв’язка властивостей"… Якщо властивість – це абстрактний об’єкт, то зв’язка властивостей є об’єктом ще вищого рівня абстракції, а не окремою річчю. Філософи прийшли до протилежного погляду через хибну дилему: вони запитували, чи ці об’єкти є чимось, що стоїть за зв’язкою властивостей, чи об’єкт є нічим іншим як зв’язкою? Ані те, ані інше; цей стіл дерев’яний, коричневий, у кімнаті тощо. Він має усі ці властивості і не є річчю без властивостей, що стоїть за ними; але з цього не слідує, що його слід ототожнювати з набором або "зв’язкою" його властивостей…”

Добавлю зовсім трохи до цього пояснення. Речі не є зв’язками властивостей, які могли б існувати окремо від речей. Твердження про те, що річ не є зв’язкою її властивостей не означає, що існують речі-без-властивостей, − вона означає лише, що не існує властивостей-без-речей. Речі на відміну від властивостей і властивості на відміну від речей є абстракціями (двома сторонами-продуктами абстрагувального процесу): конкретно існують лише речі з властивостями, − хоча річ може змінити свою властивість, набути іншого стану, залишаючись тією самою річчю. Це стосується людських Я так само, як і інших речей.

******
На мою думку, заперечення особистої ідентичності, Я, його “субстанційної” окремішності, розгляд його як частини якогось загального потоку, частково є результатом двозначності таких слів як “окремішність” та “змінність”. Поза сумнівом, наше Я є частиною світу, воно взаємопов’язане з іншими частинами світу, впливає на них і зазнає їх впливу, змінюється разом з ними. Воно не ізольоване від решти світу. Кожний з нас перебуває в потоці взаємодій – з матеріальним світом та іншими людьми. Кожний з нас постійно змінюється. Сьогодні я відчуваю й думаю не те, що вчора, а вчора – не те, що позавчора. Усе це очевидно й банально. Але усе це не скасовує ідентичність, окремішність мого Я в іншому, інтуїтивно зрозумілому кожній нормальній людині смислі, – у смислі, який кожний з нас і має на увазі, коли говорить про себе у минулому і майбутньому: вчора я був не зовсім такий, як сьогодні, позавчора – не такий як вчора, завтра буду ще інакшим, але усе це – я, а не хтось інший.

В усіх моїх взаємодіях і змінах зберігається щось, що робить їх моїми, завдяки чому усі ці взаємодії відбуваються зі мною, а не з кимось іншим, – це “щось” і є моє окреме Я. Воно цілковито окреме в тому смислі, що я – це завжди я, а не хтось інший; хоча зрозуміло, що воно не є окремим, якщо під окремішністю розуміти ізольованість, відсутність взаємодії з усім, що не є мною (у т.ч. з усіма іншими Я).

Інколи ідею самості заперечують, посилаючись на екстатичний досвід – особливі переживання, які тлумачаться як єднання з іншим Я, розчинення власного Я в іншому. Це може бути описуваний містиками стан злиття з Богом, відчуття особливої єдності з іншою людиною, містичний або сексуальний екстаз. На моє переконання, тут має місце хибне тлумачення досвіду. Ілюзорним є не Я, а злиття-розчинення. Це просто неточний спосіб описання певного особливого досвіду, який належить тому самому Я. Адже цей досвід – це чийсь досвід. Це мій, Ваш або його (її) досвід; це те, що сталося зі мною, Вами або ним (нею); те, що пережив я, Ви або він (вона). А отже, у цьому досвіді присутнє Я того, хто його переживає; воно нікуди не зникло, ніде не розчинилося, воно існувало протягом переживання цього особливого стану; це воно його переживало. А отже, якщо цьому Я і здавалося, що воно зникло, розчинилося, то це – ілюзія – його ілюзія. Але воно само не є ілюзією. Воно реальне і окреме у своєму існуванні. Це одне й те ж Я, яке “стоїть за” усіма взаємодіями, в яких приймає участь, і змінами, які з ним відбуваються. Я – це особливий, відмінний від усіх інших, суб’єкт і носій досвіду і змін.

Відчуття єдності зі світом і власної “самості”, осібності, окремішності, індивідуальності насправді немає потреби протиставляти: одне не суперечить іншому. Єдність буття означає, що усе перебуває у процесі взаємодії, а зовсім не відсутність або “ілюзорність” тих елементів буття, які перебувають у взаємодії. Зміни, у випадку Я, – це зміни суб’єктивних станів зі збереженням суб’єкта. (Ймовірно, що фізичні взаємодії мають аналогічний характер, якщо припустити існування найменших неподільних матеріальних часточок – атомів Демокріта.)

Я є частиною потоку буття – частиною, що перебуває у постійній взаємодії з іншими частинами і постійно змінюється, – але окремою частиною, відмінною від інших частин і свідомою своєї окремішності, індивідуальності, Я-йності. Декарт визначав Я як мислячу субстанцію чи мислячу річ. Більш точно було б визначити Я як мислячого індивіда, розуміючи поняття “індивід” у його первинному смислі, що означає цільність, неподільність, не-складеність-з-частин. (Мої переживання і думки – це не частини мого Я, а його суб’єктивні стани і процеси зміни цих станів.) Я є цільним, неподільним, не-складеним-з-частин, оскільки воно не може утворитися

– ані з поєднання кількох частин, жодна з яких не є Я, тобто не володіє здатністю переживання власного буття, мислення, усвідомлення і самоусвідомлення;
– ані з поєднання кількох Я, яке мусить бути не одним, а кількома Я.

Я – це Лейбніцева “монада”, але (всупереч Лейбніцу, який вважав, що монади не взаємодіють, “не мають вікон”) відкрита і звернена до світу та інших монад, інших Я. Я – це душа, яка є простою річчю у тому смислі, що вона не складається з частин, які можуть існувати окремо від неї; в той же час вона є дуже складною в іншому смислі – багатства духовного змісту, багатоманітності психічних станів, багатоаспектності.

До наступного розділу: Про типи ідентичності (тотожності)

Примітки:

1. Kripke S. Naming and Necessity. – p.52.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии