Теорія душі

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: "Теорія психопотоку-мозку-тіла"

З цією теорією С.Лоу обходиться, на мою думку, дуже легковажно. Він відразу відкидає її на підставі такої аргументації:

1. Смисл слова 'я' асоціюється зі спогадами й характером даної людини.
2. Усі спогади та усі риси характеру людини цілковито визначаються структурою її мозку та процесами в ньому.
3. Отже, якщо душа існує, спогади й характер людини від неї зовсім не залежать.
4. Отже, Я людини не слід ототожнювати з душею.

Але ця аргументація некоректна, оскільки містить передрішення спірного питання . Люди, які вірять в існування душі, не погодяться з засновком 2, а отже – і з висновками 3-4. Вони вірять, що наші спогади й характер не визначаються цілковито структурою мозку та процесами в ньому, а залежать, принаймні частково, від душі. Немає доказів, що положення 2 істинне, це лише матеріалістичне припущення. Некоректно оцінювати теорію душі, виходячи з матеріалістичних засновків, які вона відкидає. Навпаки, якщо ми розглядатимемо теорію душі, виходячи з її власних засновків, то побачимо, що вона є цілком логічно послідовною і дозволяє уникнути тих проблем, з якими зіштовхуються альтернативні теорії. Більше того, ми побачимо, що саме вона найкраще відповідає тому смислу, який ми вкладаємо в слово 'я'.

Отже, на противагу наведеним вище аргументам С.Лоу (система тверджень 1-4), прибічники теорії душі можуть запропонувати альтернативну систему тверджень:

1. Спогади й характер людини не визначаються цілковито структурою її мозку та процесами в ньому.
2. Вони залежать (принаймні, частково) від душі.
3. Отже, ідентифікація Я людини з душею може бути правильною.

Це – справжня точка зору прибічників теорії душі, і С.Лоу не показав, що вона є хибною. Він просто постулював, що наші спогади й характер цілковито визначаються структурою мозку та процесами в ньому, не потурбувавшись про докази. Зрештою, усе, про що насправді говорять аргументи С.Лоу, це те, що якби матеріалізм був істинним, то дуалізм був би хибним. Але це й так очевидно – за визначенням понять дуалізму й матеріалізму.

Між іншим, такий некоректний спосіб обговорення теорії душі – коли вона оцінюється з точки зору саме тих (матеріалістичних) припущень, які вона не приймає, і на цій дивній підставі чомусь відхиляється – досить поширений серед філософів-матеріалістів.
Наприклад, Дерек Парфіт, відповідаючи на зауваження, що дуаліст захищав би теорію персональної ідентичності “в термінах душі, яка є простою річчю”, пропонує міркування, які, на його думку, “допоможуть нам звільнитися від цієї віри”. Він пропонує розглянути такий уявний експеримент. Уявімо, що в Вашому мозку якимось чином замінили 1% клітин на їх точні копії. Потім уявімо, що замінили не 1%, а 2%, 3%, 4% ... 50% ... 100%. Зрозуміло (???!!!), що якщо замінять 100%, то це вже будете не Ви, а хтось інший, якась інша особа, хоча вона й буде точно такою самою, як Ви. Не зовсім ясно, скільки саме відсотків треба замінити, щоб це сталося, але... “Якщо прийняти погляд про цілковиту відмінність між буттям мною та буттям іншою особою, яка є точно такою як я, ми маємо, щоб бути послідовними, вважати, що в якомусь випадку в середині цього діапазону, – скажімо, коли замінили п’ятдесят відсотків, – виникає те ж саме питання: чи це буду я чи зовсім інша особа? Думаю, що навіть найбільш переконаний дуаліст, який вірить в душу, буде спантеличений цими прикладами, оскільки він, здається, дотримується погляду, що є якийсь вирішальний відсоток, до якого це ще буде він, а після якого це раптом стане вже не він.”

Але ж це явне, цілковите перекручення позиції дуаліста, приписування йому поглядів, яких він зовсім не дотримується! В позиції дуалізму немає абсолютно нічого такого, через що дуаліст мусив би “дотримуватися погляду, що є якийсь вирішальний відсоток, до якого це ще буде він, а після якого це раптом стане вже не він”. З точки зору дуаліста (в найпоширенішій його версії, про яку й говорить Парфіт) це-Я чи інше-Я визначається зовсім не відсотком мозкових клітин, а “в термінах душі, яка є простою річчю”. Оскільки моє Я – це душа, яка є простою річчю, буття або небуття мною залежить не від відсотків мозкових клітин, а лише від присутності або відсутності цієї простої речі (моєї душі). Змініть хоч би й усі 100% клітин мого мозку: якщо моя душа (моє Я) пов’язане з цим новим мозком, то це я з новим мозком замість старого.

Те, що Парфіт не бачить такої очевидної речі, особливо дивно, приймаючи до уваги його опис розуміння Я звичайного здорового глузду (яке є дуалістичним): “погляд, до якого … ми усі схильні, навіть коли цього не усвідомлюємо. Погляд, що як би сильно ми не змінювалися, в якомусь глибинному смислі змінені ми залишатимемося точно тими самими. Що навіть якщо якась чарівна паличка оберне мене на особу цілком іншого типу – принца з зовсім іншим характером, психічними здатностями – це буду точно той самий я.” Цьому опису не бракує розуміння, хоча він і не зовсім точний: насправді, якщо хтось уявляє себе переміщеним у тіло принца або з новими психічними здатностями, він передбачає водночас 1) що якась найглибша основа його особистості (його Я або душа) залишається тією самою та 2) що його характер, схильності та психічні здатності в якихось найсуттєвіших аспектах визначаються цією основою, а отже, що він не стане особою цілком іншого типу, з зовсім іншим характером та психічними здатностями. (Я можу уявити, що якщо моя душа переміститься в тіло Дерека Парфіта з його мозком, то можливо, що я забуду мої спогади і матиму спогади Дерека Парфіта. Але я припускаю, що навіть якщо це буде так і навіть якщо я сам думатиму, що я – Дерек Парфіт, якась особа, яка достатньо добре знає Дерека Парфіта помітить, що з ним щось не так: “Hаче підмінили!”. І я маю підозру, що незабаром я, вважаючи себе Дереком Парфітом, відмовлюся від матеріалізму і дивуватимуся: як я міг так довго вірити в таку абсурдну доктрину.) Якби Парфіт послідовно продумав цей погляд, він напевно побачив би, що його уявний експеримент (зі зміною клітин мозку) зовсім не влучає в ціль і аж ніяк не спростовує дуалізм.

Лінгвістичне зауваження

Між іншим, слід звернути увагу на особливості значення присвійних займенників ('мій', 'ваш', 'його'), коли вони застосовуються до особового займенника 'я' або іменників, що виступають як його синоніми (наприклад, “душа”). Зазвичай, коли ми вживаємо присвійні займенники з якимось іменником, ми маємо на увазі, що ми маємо (володіємо) річ(чю), що позначається цим іменником. Наприклад, коли я говорю “мій олівець”, я маю на увазі олівець, який належить мені. Але це не так, коли я говорю “моє Я” або “моя душа”, – бо коли я вживаю ці фрази я не маю на увазі, що десь існують такі речі як Я чи душі, які можуть належати або не належати мені, які я можу привласнити або комусь віддати. Насправді, моє Я (душа) не належить мені, я не володію ним (нею), воно (вона) є мною. Значення слова 'мій' в таких випадках не є насправді “присвійним”, воно не присвоює, а розрізняє: те Я (душу), яке є мною, від інших Я (душ), які не є мною.

******
Підбиваючи підсумки попереднього розгляду: на мою думку, С.Лоу досить переконливо показує незадовільність теорій тіла, мозку й психічного потоку (або, принаймні, їх невідповідність ідеї Я, якої дотримується звичайний здоровий глузд), в той час як підстави, на яких він відкидає теорію душі, виглядають дуже слабкими.

Проаналізуємо детальніше питання про відношення між теорією душі і нашим самосприйняттям, розумінням смислу слова 'я'.

В нашому розумінні Я – це, насамперед, щось, що мислить, відчуває, емоційно переживає власне буття. Я – це свідомість або носій свідомості. В Частині 1 було наведено чимало аргументів, які показують, що свідомість не є тілом, мозком, структурою мозку та процесами в ньому тощо. Аргументи, що розглядалися вище в цьому розділі також говорять про те, що теорія тіла й теорія мозку не дають адекватної відповіді на питання “Що таке Я?”

По-друге, я стверджую, що в нашому розумінні Я – це аж ніяк не потік спогадів, досвіду, емоційних станів. В нашому розумінні Я – це носій (суб’єкт) спогадів, досвіду, емоційних станів. Потік і носій (суб’єкт) – це дві зовсім різні речі.

Коли ми говоримо про потік досвіду (або психічних станів), ми ніби припускаємо, що цей досвід існує сам по собі, як речі у просторі, а не як чийсь (мій або Ваш) досвід. Існує багато різних потоків досвіду, як існує багато річок. І ці потоки ми називаємо словом 'я', подібно до того, як ми називаємо річки словом 'річка'.

Очевидно, що тут усе перевернуто з ніг на голову. Насправді не існує ніяких нічийних потоків досвіду, які ми називаємо словом 'я'. (Для того, щоб я щось якось назвав, потрібно, щоб я вже існував. Перефразовуючи Декарта: “Називаю – отже існую”) Досвід існує лише як чийсь досвід – мій або Ваш. Саме приналежність до того чи іншого Я робить сукупність елементів досвіду єдиним потоком – потоком мого чи вашого досвіду. Я передує всякому досвіду, є необхідною передумовою можливості будь-якого досвіду. Я – це не потік досвіду, а носій досвіду, щось здатне емоційно переживати й усвідомлювати досвід.

Насправді Я неможливо звести ні до чого іншого – зокрема, до потоку досвіду (чи психічних станів). Слово 'я' виражає найфундаментальнішу інтуїцію власного буття людини як сущого, що мислить, відчуває, емоційно переживає своє буття. Я передує всякому досвіду і власним психічним станам, є їх носієм, суб’єктом, а не ними самими. Щоб додатково переконатися у цьому, проведемо простий уявний експеримент – регресію досвіду у минуле.

Наше Я в даний момент володіє певною сукупністю спогадів, що є результатом життєвого досвіду – від народження до нинішнього моменту. Якщо ми розглядатимемо минулі стани нашого Я, то побачимо, що обсяг досвіду і спогадів зменшуватиметься аж поки не дійде до нуля. Зрештою, ми дійдемо до найпершого досвіду, що утворив першу ланку нашого “ланцюга пам’яті”. Але щоб цей досвід (і виникнення “ланцюга пам’яті”) був (було) можливим, необхідно, щоб вже існував той, кому цей досвід належатиме − суб’єкт досвіду, наше Я. Оскільки досвід (пам’ять) не існує сам по собі, а існує лише як мій (або ваш) досвід, то він і не виникає сам по собі, а виникає як мій (або ваш) досвід. Отже, існування Я передує будь-якому досвіду (пам’яті). Тож Я, в принципі, може бути цілковито “порожнім” – у смислі належного йому досвіду (змісту пам’яті). Я – це не досвід, і не пам’ять, а щось, що “стоїть за” будь-яким досвідом і пам’яттю і має (потенційну або актуалізовану) здатність до суб’єктивного переживання досвіду та усвідомлення.

До наступного розділу: Про Г’юмівську теорію Я

Примітки:

1. див. словник

2. D.Рarfit and G.Vesey. Brain Transplants and Personal Identity. – p.316

3. D.Рarfit and G.Vesey. Brain Transplants and Personal Identity. – p.317

4. згадаймо, між іншим, про розрізнення Еріхом Фромом буття та володіння як двох головних життєвих установок людини.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии