Християнський консерватизм. Національно-політичні постулати (частина 2)


Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.

До попереднього розділу: Християнський консерватизм. Національно-політичні постулати (ч.1)

Серед християнських консерватистів не було так загострена ненависть до польскості, поширена серед загалу українських кіл в Галичині. Звичайно, що на 90% ця ненависть була викликана самими польськими чинниками і мала до того ж ще й соціально-економічний характер. Проте, в українському політичному середовищі були елементи, які штучно нагнічували антипольську обстановку, загострювали міжнаціональне протистояння. Це робилось з приватних або партійних інтересів, не без спекуляції на народно-національних почуттях. Звичайно, що це могло лише пошкодити українській справі. І партія О.Барвінського не раз на цьому наголошувала.

Тісно з цим перепліталась поширена в галицько-українських колах тактика опозиційної боротьби з крайовими і віденьськими властями, які трактувались як виключно пропольські, тобто антиукраїнські. Але ця опозиція витікала не стільки з бажання конструктивної праці, як з небажання робити взагалі щось конкретно. Християнські консерватисти називали таку тактику – «опозицією задля опозиції» і вважали її не тільки некорисною, але навіть шкідливою [1].

Професор Кирило Студинський, активний український громадський діяч табору християнських консерватистів, в міжвоєнний період описуючи стосунки галицьких українців з наддніпрянцями, дуже чітко відмітив цю рису галицького народовства: «Вже від початку життя народовців аж по сьогодні загніздилась звичка, що людей, котрі вміють працювати та своїм талантом вибиваються понад інших, не находять признанє. Їм на кожному кроці кидається колоди, аж до часу, коли вони знеохочені і зневірені у свою працю, її кинуть. Найщасливішими людьми були у нас в Галичині ті, що нічого не робили, що стояли осторонь громадського життя, а уміли тільки критикувати других». [2]

На нашу думку, є помилковим твердження О. Аркуші, що група «новокурсників» вважала український рух в Галичині заслабим для ведення самостійної акції [3]. Неодноразово О.Барвінський та інші діячі руху . – висказували думку, що народовці повинні опиратись на свої реальні сили і вести відповідну політику. Вони вважали, що українці не в стані вести такої опозиційної політики, яка би приносила користь, як це робили, наприклад, чеські посли в Державній раді, часто паралізуючи її діяльність. Натомість, О.Барвінський пропонував українським політикам перейти до тактики «органічної праці» і брати приклад з тих же поляків, які після невдалих революційних виступів у другій половині XIX ст. перейшли до тактики «органічної праці» і, заручившись підтримкою Відня, стали фактично повноправними господарями в Галичині [4].

Тактика «органічної праці» передбачала формування основ для побудови високорозвинутого українського суспільства в Галичині в напрямках національно-політичному, економічному, культурно-духовному, науково-просвітньому. Така тактика вимагала великої планованої праці із залученням всіх народних одиниць. Християнські консерватисти зауважували, що до цього необхідно підходити із зрозумінням справи і з терпінням, а його часто українській громадськості бракували. Вони вважали, що українське суспільство потребувало різносторонніх реформ, а не революційно-радикальної пропаганди, націленої на руйнацію суспільних устроїв [5].

Ще В. Барвінський займався укладенням програми «органічної праці» галицьких українців, яка мала би змінити на краще ставлення австрійських урядових кіл до української справи. Він наголошував, що необхідно планувати теперішню працю із поглядом на майбутнє і складати такі програми, які основані на реальностях і є можливі до виконання. Для пропаганди такої ідеї була заснована газета «Діло» [6]. Серед осіб, які підтримали її вихід, було, до речі, декілька діячів християнсько-консервативної течії. Але із смертю В.Барвінського «Діло» перейшло до рук прихильників «протестаційної» лінії Ю. Романчука.

В програмі КРНС особливий характер займала інституція партії або політичної організації. Партія є силою, з якою рахується держава. Але партійна демагогія може викликати розчарування в народі. Тому суворою необхідністю стає тісний зв'язок слів і діла. Політика повинна бути, згідно програмових документів КРНС, реальна і практична, оперта на власні сили і наближена до народу. А для цього необхідна готова до пожертви дієва патріотична еліта, а такої, на їх думку, був відчутний брак [7]. На передній план мала вийти, сформована на християнських основах, конкретна, ясна, дієва, національна економічна, культурно-просвітницька і політична програма дій українців, на базі якої мало відбутись поєднання всіх національних сил на користь народу і на зміцнення держави [8]. Союз відкидав віча, як основну форму активності партій, вважаючи народні віча загальною школою в політичному, економічному і культурно-просвітницькому аспектах, що формують погляд на життя. Але не більше [9].

На одному з перших місць стояло питання національно-політичної просвіти народу, перші кроки якої, на думку КРНС, вже було зроблено. Ніяка посольська діяльність в парламенті, з погляду КРНС, не могла бути успішною без підтримки в народі. І Союз саме ставив собі за мету працювати над піднесенням рівня цієї свідомості [10].

Особливістю національно-політичної програми християнських консерватистів було те, що вона розраховувалась не тільки на їх партію, а була розроблена для загалу українського суспільства. Ні КРНС, ні наступні організації християнсько-консервативної течії не претендували на лідерство в українському політичному середовищі, а навіть часто не вважали за потрібне створювати свою міцну організацію. Вони наголошували, що оскільки їх програма реалістична, то вона є найбільш оптимальна в галицьких умовах. Якщо вже лідери християнсько-консервативного руху йшли на створення своєї організації, значить вони вважали, що інші українські партії не в стані займатись «органічною працею». Лише в 1911 р. християнські консерватисти створюють свою партію із сіткою місцевих осередків.

Відмінним було ставлення групи на чолі з О. Барвінським до питання української національної автономії. Подібно, як у 1869-1870 рр. Ю. Лаврівський та ряд інших діячів, вони на початках відмовлялись від цієї ідеї, щоб не дразнити польські кола, настоюючи на тому, що українці і поляки спільними зусиллями мають розбудовувати край. «Руслан» у 1897 р. передруковує статтю о. Ст. Качали з 1870 р., в якій автор доводить, що сам поділ Галичини не принесе відразу бажаного результату, бо влада й надалі залишиться в руках поляків, поки українці не сформують своєї, здатної керувати краєм, еліти. А це може статись лише в наслідок загальної національно-політичної просвіти народу [11].

Цієї думки християнські консерватисти притримувались не довго. З початком ХХ ст. в «Руслані» починають з’являтися статті, в яких висувається ідея створення національних громад у Східній Галичині, самоуправних у деяких питаннях, наприклад, шкільництві. Далі, під виглядом думки з німецьких консервативних кіл, формується пропозиція вирішення крайових національних конфліктів через передання крайовими властями національним радам права вирішувати деякі справи [12].

Фактично, це означало без проведення адміністративної реформи поділ країв на національні автономні одиниці. Тому можна сказати, що короткотривала відмова християнських консерватистів від поділу Галичини на польську та українську частини була лише тактичним кроком до порозуміння з польськими колами. Але із зростанням впливу в середині останніх крайньо шовиністичного, антиукраїнського елементу партія О.Барвінського рішуче починає відстоювати ідею національної автономії українців, поборюючи на парламентському рівні наміри польських діячів зміцнити автономію краю.

Отже, національно-політична ідеологія українських християнських консерватистів була спрямована на «п’ємонтизацію» Галичини, тобто перевторення краю в центр національного, культурного, просвітнього життя українців. Також вона мала за ціль соціально-економічне піднесення народу.

До наступного розділу: Християнський консерватизм. Соціально-економічні постулати

Примітки:

1. З опозиційного табору. // Руслан. – 1901. – 7 травня.
2. ЦДІАУ. - Ф. 362. - Оп. 1. - Спр. 87. – Арк. 11.
3. Аркуша О. Галицький Сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. – Львів, 1996. – С. 81.
4. Полїтика чи дійсна робота? // Руслан. - 1897. - ч. 25. - 13 лютого.
5. Аґітация, чи реальна робота? // руслан. – 1897. – 3 липня.
6. З переписки Володимира Барвіньского з Володимиром Навроцьким. // Руслан. – 1903. – 3 лютого.
7. Політика чи дїйсна робота?; Наша ідея національна в Галичинї і перепони єї розвою. // Руслан. - Львів, 1897. - 23; 24 січня.
8. Полїтична путанина консолїдаторїв. // Руслан. - 1897. - 11 листопада.
9. По вічу. // Руслан. - 1897. - 6 листопада.
10. Наша теперішна дїяльність чи бездїяльність? // Руслан. - 1897. - 29 квітня.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии