Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: Московська арифметика: 500 + 40 = 1000!

Таким чином, ми, навіть найдобросовісніше шукаючи, не знайшли тієї території на питомих теренах Росії, яка була б охрещена в Х ст., за часів Володимира Великого.

Те, що єпархії, в міру охрещення майбутніх російських територій, підпорядковувалися Київській митрополії, аж ніяк не дає підстав Москві на причетність до тисячоліття прийняття християнства та правонаступництва щодо Володимирової Церкви, бо в цьому разі з таким же правом можна було б говорити й про тисячоліття хрещення Сибіру та Камчатки, християнізованих українськими святителями у XVIII ст. Адже сибірські та камчатські єпархії підпорядковувалися Москві, яка на той час уже поглинула Київську митрополію.

Окрім того, ми з вами, на відміну від московських казкарів, точно знаємо, що 500 + 40 = 540, а не 1000.
Ми вже говорили про те, що світло Христової віри на майбутні Російські землі поширилося з Києва, і єпархії, які утворювалися на цих територіях, підпорядковувались Київській митрополії. Отже, всі ці землі були її канонічною територією.

Після відокремлення Московської Церкви всі єпархії в межах Московського царства, ясна річ, потрапили під її юрисдикцію. Православні церкви, що знаходилися в українських, білоруських, литовських землях, залишалися під юрисдикцією Київської митрополії, а отже, ніяких канонічних територій чи прав Московська Церква в цих землях не мала й не могла мати. Вона, зрештою, й не претендувала на це, втішаючись своєю самостійністю та вірним служінням інтересам своєї держави, що внаслідок загарбницьких воєн «прірастала» Новгородом та Рязанню, Астраханським та Казанським царствами, Уралом та Сибіром і збагачувалася за рахунок підкорених народів.

Так було аж до другої половини XVII ст., до того часу, коли Богдан Хмельницький, знесилений у Визвольній війні 1648 — 1654 рр., став шукати допомоги в боротьбі з католицькою Польщею у православної Москви. Про те, чим обернулася Переяславська угода для України (та й для Польщі!..), написано багато.

Для тих, хто ще й досі розказує казки (чи вірить їм) про «братерську допомогу», надану нам Росією, процитую російського історика В. Ключевського: «Москва в течение 6-ти лет с непоколебимым интересом присматривалась, как дело Хмельницкого идёт к упадку и, наконец, когда Украина окончательно истощилась, её приняли под свою высокую руку». (13. Т. ІІІ. 150).

Російський історик висловлюється «дипломатично». Українець М. Грушевський говорить відвертіше: «Московські політики дали можливість Козаччині й Польщі дійти до обопільного знищення..., аби ввійти зі свіжими силами між обезкровлених противників і взяти Козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого можна звести до ролі... підданого «холопа». (84. Т. 9. Ч. 1. 760).

Якщо згадати повне покріпачення українського селянства православними «братами», а також те, що фінські болота, на яких зводилася північна російська столиця, були вимощені десятками тисяч «козацьких вольних трупів», а ще врахувати ті сотні тисяч козаків, що полягли в азовських та кримських походах, на будівництві терецьких, дербентських, ладозьких укріплень, додати до них два тотальних зруйнування оплоту української вольності — Запорізької Січі та повну ліквідацію останніх атрибутів Української дежавності, вивезення з України найталановитіших співаків, художників, учених, письменників тощо, закриття українських друкарень та навчальних закладів, то — з «допомогою» православних «братів» буде все ясно для кожного, хто вміє і хоче мислити.

Але нас зараз цікавить виключно проблема «канонічних територій» та дотримання «канонічного права» на них. Ще раз наголошую: отримавши статус Патріархії, Московська Церква не отримала в своє підпорядкування не те що жодної єпархії, а навіть жодної парафії за межами Московського царства, а отже, відповідно до канонічних правил, встановлених Вселенськими Соборами (2-ге правило ІІ Вселенського Собору, 8-ме правило ІІІ Вселенського Собору), не мала жодного канонічного права на здійснення будь-яких дій на канонічних територіях підлеглої Константинопольському Патріархату Київської митрополії.

Проте вже в 1654 році, захопивши під час війни з Польщею Смоленськ, Могилів, Полоцьк, ця, за словами її ієрархів, «единственная истинная блюстительница православных канонов» у особі свого Патріарха Никона грубо порушує всі канони, беручи єпархії цих міст у своє підпорядкування та направо й наліво висвячуючи там єпископів, навіть не кивнувши в бік Константинополя.

Ще пильніше починає «оберігати канони» Московська Церква після 1659 року, коли, обдуривши Юрка Хмельницького, Москва заставила його підписати сфальсифіковані, підложні так звані «Переяславські» статті, в яких з’явилася й стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, хоч достеменно відомо, що в Богданових статтях її й близько не було, бо українське духовенство присягати Москві відмовилось (5.126), а тодішній митрополит Київський Сильвестр Косів, як і його наступники Діонісій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський, твердо стояли на позиціях збереження 700-літньої єдності з Константинопольським Патріархатом.

Зрештою, навіть якби й була в будь-якій політичній угоді така стаття, вона могла набрати канонічної сили лише після підписання відповідної грамоти Константинопольського Патріарха про передачу своєї дочірньої Церкви під юрисдикцію іншого Патріархату та затвердження її Собором Патріархів Помісних Церков. Такої грамоти не було ні в 1659 році, ні значно пізніше.

Але — що таке канони для «найканонічнішої» й «найправославнішої» Московської Церкви!.. Уже в 1659 році Московська Церква на чужій канонічній території за живісінького, Константинопольським Патріархатом поставленого митрополита Київського Діонісія Балабана, бере на себе право призначити... місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри! Ним стає єпископ Чернігівський Лазар Баранович, якого Московський Патріархат (на чужій, підкреслюю, канонічній території) підносить до сану архієпископа, а Чернігівську єпископію переводить у ранг архієпископії.

Та хоч яким вірним прихильником єднання з Москвою був святитель Лазар, а на посаді місцеблюстителя він довго не затримався. Очевидно, Москві на цій посаді потрібна була людина з дещо іншими рисами.

Уже в 1661 році місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри призначається ніженський протопоп Максим Филимонович, висвячений Москвою на єпископа Мстиславо-Могилівського з іменем Мефодій. Робиться все це руками майбутнього Патріарха Московського Пітирима, який поки що є лише намісником Патріарха Никона, що, посварившись із царем Олексієм Тишайшим, самочинно покинув у 1658 році патріарший престол, але юридично все-таки залишався Патріархом.

Обурений такими неканонічними діями свого намісника, Патріарх Никон проголошує йому анафему — так, наче сам не робив того самого у 1654 році в Смоленській та Полоцькій єпархіях!.. Цікаво, що в 1666 році на Соборі, який під орудою Пітирима судитиме Никона, йому, окрім звинувачення у сумнозвісній «никоніанській єресі», висунуть ще й звинувачення у порушенні канонів у 1654 році. Тобто, у 1661 році Никон виклинає Пітирима за те, що сам робив у 1654-ому, а в 1666-ому Пітирим судить Никона за те, що сам робив у 1661-ому і за що був проклятий тим же Никоном.

Чи треба кращої ілюстрації до розмов про «найканонічнішу» Церкву й найбільшу «захисницю істинного православ’я»?! Та з цих розмов навіть кури сміялися б, якби хоч трохи знали історію! Але її не знають, на жаль, не тільки кури...

Та повернімося до ніженського протопопа Филимоновича, що внаслідок неканонічних дій патріаршого намісника Пітирима став єпископом Мефодієм і місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри із функціями, як стверджують дослідники, шпигуна та донощика.

Довідавшись, що якийсь маленький протопопик осмілився прийняти висвяту із чужих рук та ще й вилізти на посаду місцеблюстителя при живому митрополиті, Константинопольський Патріарх кидає на нього прокляття. Українське духовенство й козацтво, яке й до цього було обурене тим Филимоновичевим місцеблюстительством, тепер має вагомий аргумент для висловлення протесту й рішуче вимагає прибрати двічі проклятого місцеблюстителя.

Але ж Москві з причин, про які йшлося вище, на цій посаді потрібен був саме Филимонович! Тому в Царгород посилається покаянна царська (!) грамота, в якій цар усю вину за ці неканонічні дії Церкви бере на себе, стверджуючи, що «оний Мефодій» був висвячений «по нашему царському хотению», а «не через неповагу до Вашого Святительства... чи для порушення святих правил, що забороняють єпископам висвячувати будь-кого не в своїй області... Сущу правду кажемо, — присягається цар московський, — що ради важливої й невідкладної причини наказали ми рукоположити цього єпископа, не маючи часу звернутись до Вашого Преблаженства по благословення. Ви чули..., що наші піддані козаки..., які проживають у містах Малої і Білої Русі, люблять догоджати та схилятися в чужоземне ярмо. Нині ж особливо пізнали ми їхню прихильність до сусідніх нам папістів. Бо пастви твоєї митрополит... Діонісій Балабан, який відкинувся від нас і зрадив, пішовши до ворога нашого польського короля, з наказу його приходив до козаків і намовив багатьох із них... з’єднатися з папістами. І оскільки вони вже були готові відпасти, то ми..., аби не загинули вони душами своїми, заопікувалися спасінням їх і, побачивши цього мужа Мефодія..., що може наставити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб ті не заплутались у сітях диявольських... Якби ми не поспішили, а послали перше запитати Вас, то дуже легко вони могли б відпасти». (22. Т. ХІІ. 572—574).

Отож, Москва, як і завжди, дбає виключно про «чистоту православія» та «спасіння грішних душ...». Де вже там про канони думати, коли ось тут, в оцю хвилину православні душі загибають, в обійми «папістів» поспішаючи!

Але... Скажіть мені, людоньки добрі, а як же до цього ті козаки за віру православну впродовж кількох століть із тими «папістами» боролися без опіки царя московського та його ставлеників?! І як же так сталося, що в Україні раптом зовсім не стало людей, здатних «наставити на істину» тих «заблудлих» козаків? Адже в цей час уже добрий десяток українських богословів «наставляли на істину» тих же московитів, що не могли зі своїх розколів та єресей випорпатись! Згадаймо хоча б Єпифанія Славенецького, Дамаскіна Птицького, Арсенія Сатановського та інших, що на прохання царя давно вже, ще до Переяславської угоди, працювали в Москві.

Та не забуваймо й того, що ніженського протопопа садять на «місцеблюстительство», усунувши з нього не кого іншого, як високо вченого й золотоустого Лазаря Барановича! Невже ж бо ніженський протопоп мав більше знань, талантів і розуму та вмів краще «наставляти на істину», ніж чернігівський святитель? Але суть у тім і полягала, що протопоп Филимонович мав «талант», про який святитель Лазар ніколи й не мріяв: талант облудництва, шпигунства, донощицтва. Ці таланти він продемонстрував у 1659 році, коли брехнею і підступом спонукав безталанного Юрася Хмельниченка до визнання московської фальшивки за дійсну Переяславську угоду, підписану його славним батьком. Отримавши за це, як стверджує дослідник українсько-російських міжцерковних відносин К. В. Харлампович, 1000 червінців (500 — грішми, а 500 — соболями), Филимонович уже був готовий до виконання будь-яких «конфіденційних» доручень...

Та повернімося до питання «канонічних територій» і «канонічного права». Щойно прочитана нами царська грамота, датована 1663-ім роком, «височайшою царською рукою» засвідчує, що території Київської митрополії — це чужа для Московського Патріархату канонічна територія, і будь-які дії московських ієрархів у її межах є грубим порушенням канонічних правил. Щоб якось виправдатись, «височайший язик» оббріхує чинного митрополита Київського (бо насправді митрополит Діонісій Балабан ніколи не був навіть запідозрений у прихильності до католицизму і, як відомо, волів ліпше мати справу з турками й татарами, ніж із поляками), зводить наклеп на козацтво та дуже вибачається за неканонічні дії своїх ієрархів.

Через деякий час Москва офіційно звертається до Патріарха Константинопольського Якова з проханням передати Київську митрополію під юрисдикцію Московського Патріархату. Патріарх відповідає рішучою відмовою. Годі! У жодну церковну справу, в жодну релігійну проблему в Україні Москва втручатись не має права. Але ж, як чорним по білому пише історик Російської Церкви М. Толстой, «Само соединение, совершенное Богданом, оставалось непрочным без единства церковного, которое одно могло связать неразрывными узами малороссийский юг и великорусский север в единую обширную Россию...» (30.626), бо, як повчав тодішній глава Посольського приказу Ордин-Нащокін, «основой политического подчинения есть подчинение духовное».

Тому підпорядкування Української Церкви було справою важливішою, ніж дотримання канонів. У нас в Україні зараз ситуація розвивається з «точністю до навпаки»: основою справжньої і безповоротної незалежності політичної є цілковита духовна незалежність від імперського релігійного центру, бо доки агафангели, кирили, ювеналії, євлогії... вбиватимуть у голови українських громадян казки про «єдіний народ» і «общєє отєчєство», про «безблагодатність» нашої української (державної!!!) мови; доки наші українські віруючі молитимуться до ікон своїх гнобителів-імператорів російських; доки у православних храмах будуть перед виборами Президентів виставляти портрети кандидата-ставленика Росії та роздавати Молитви «о даровании ему победы, сокрушении и запрещении всех, борющихся с ним»; доки з церковних амвонів будуть звучати роз’яснення, що Президент Держави «попадает под анафему», бо прийняв Святе Причастя не в Московському храмі; доки митрополит Одеський безборонно й відкрито буде закликати сусідню державу боротися проти створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви та називати українців-одеситів «переселенцями», — доти наша незалежність буде під загрозою, а громадяни України — не нацією, а збіговиськом конфліктуючих сторін!

Усі ми, починаючи від найвищого керівництва Держави й закінчуючи найменшим громадянином, повинні затямити: сьогоднішня боротьба Московського Патріархату за утримання Української Церкви в своєму підпорядкуванні — це не релігійна, не міжконфесійна, а політична боротьба за відновлення Російської імперії, а всі розмови про канони — це лише фарисейське прикриття імперських інтересів, заради яких Московська Церква ті канони не раз грубо порушувала, коли йшлося про повне й остаточне загарбання такої благодатної й багатої України!..

У 1685 році (через 22 роки після «покаянної» царської грамоти) московські «блюстителі чистоти православія» знову грубо порушують правила Вселенських Соборів і проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому без відома й благословення Константинополя (а отже, неканонічно) обирають неканонічного ж митрополита Київського. Ним стає Гедеон Святополк-Четвертинський, родич тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича.

Із донесення гетьмана в Москву про перебіг Собору відомо, що Гедеон Святополк-Четвертинський був обраний одноголосно, проте, як свідчить це ж донесення, в Соборі взяла участь незначна кількість духовенства.

Історик Української Православної Церкви І. Власовський висловлює припущення, що 8 липня 1685 року відбулися не один, а два Собори: перший одноголосно обрав митрополита Гедеона, а другий — опозиційний — виступав і проти обрання Гедеона, і проти підпорядкування Церкви Московському Патріархату. (6.Т. ІІ. 332).

Як би там не було, та Собор (один спільний чи один із двох — опозиційний?) вручив гетьману протестні заяви проти підпорядкування Київської митрополії і висловив тривогу, що після такого підпорядкування життя в Українській Церкві піде по «обиклостям московським». Про ці «обиклості», запроваджені у новоствореній Білогородській єпархії, що була (знову ж неканонічно!) підпорядкована Московському Патріарху, в листі пишеться:

«...раніше священики й протопопи жили там по всьому київському праву і звичаю..., тепер же збільшилися данини, розвинулось хабарництво; з духовенством поводяться по-грубіянському; духовних б’ють, підвішують. Коли б священик з причини вбогості данини не дав..., то священика на правежі затинають по литках палицею..., і вільно попа без жодного респекту пекти й обвісити, як стало недавно в Сумах. Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують, а московське заводять... Усе це давнім нашим духовним вольностям противне...». (6. Т. 2. 334).

Загальна досить-таки моторошна картина «московських обиклостей» зрозуміла. До неї можна додати лише те, що за рятунок від описаного «грубіянського поводження» російське духовенство має дякувати не кому іншому, як українському святителю, полтавчанину Софронію Кристалевському (св. Софроній Іркутський), який домігся звільнення в Росії осіб духовного сану від несення селянських повинностей та тілесних покарань.

А ось «касування нашого читання та заведення московського» заслуговує на окрему розмову.

Як відомо, богослужбові книги були писані церковнослов’янською мовою, отже, назагал були однаковими. Що в московських книгах було написано, приміром, «ОТЄЦЬ», «ХЛ БЪ», «Р КА», «ПРИОД ТИ», «Л ТО», що в київських.

Але вимова окремих звуків у двох мовах була різною. У київській вимові Е = Е; = І; И = И; О = О.
У московській же Е та = нашому Є; И = І; О = А. Звуки Ц, Ч також були різними за м’якістю-твердістю.

А тепер прочитаймо наведені вище слова «по-київському»: ОТЕЦЬ, ХЛІБ, РІКА, ПРИОДІТИ, ЛІТО — маємо нашу рідну українську мову!
А прочитаймо-но те саме на московський лад: АТЄЦ, ХЛЄБ, РЄКА, ПРІАДЄТІ, ЛЄТО. Яка мова виходить? Правильно, російська! А таких же слів, що в слов’янських текстах написані тими самими літерами, а в російській і українській мовах читаються по різному, тисячі! От і виходить, що із запровадженням в українських церквах «московського читання» церковнослов’янських текстів наша українська паства щоднини чула й на підсвідомому рівні засвоювала... російську мову! Та ще й засвоювала її як мову небуденну, урочисту, «празникову», а отже, кращу, вищу від своєї рідної.

Так що всі розмови про «канонічну» церковнослов’янську мову — це ще одна хитра московська русифікаційна казочка, бо жодним «каноном » не визначено, який звук повинна передавати та чи інша слов’янська літера. Чи, може, в Московській Церкві для «чистоти православія» «канони» не тільки на мови встановлені, а й на букви?..

Ішлося в заявах (чолобитних) українського духовенства також про збереження честі, влади й гідності митрополії та митрополита Київського на попередніх засадах, про невтручання Московської Патріархії в правління та суди митрополії, про право вільного друку книг, про маєтності тощо.

У відповідь на ці послання малолітні російські царі Іван і Петро Олексійовичі та правителька при них царівна Софія Олексіївна в грудні 1685 року «пожалували» грамоту, в якій говорилося: «...і надалі судам Київської митрополії... відправлятися за давнім звичаєм, і нікому в наш град Москву з чолобиттям за судами не ходити, і Патріарху московському в ті суди не вступати..., а бути Київській митрополії в тих порядках, у яких же вона була і до цього часу під благословенням вселенського Царгородського Патріарха, як у митрополичій честі, так і... в збереженні начала, прав і вольностей за давнім звичаєм». (6.337).

Патріарх Іоаким у своїй грамоті про права та привілеї Київської митрополії не згадує жодним словом. А навіщо? Справу зроблено: «свого» митрополита, що вже й присягнути Московському Патріарху встиг, обрано, гетьман Самойлович за свої послуги жалувану грамоту із золотим ланцюгом та діамантові клейноди отримав, а гнів упертого Царгородського Патріарха тепер, коли приборкано опір духовенства та козацтва, вже не страшний, зрештою, як і гнів Божий...

Ставлячи Патріарха Якова перед доконаним фактом, Московський Патріарх Іоаким уже й не думає виправдовуватись, а ще раз настійно пропонує йому зректися Київської митрополії, «понеже (увага!!!) изначала принятия православной веры была оная всероссийская нашего престола». (Отак!!!). А Собор, на якому затверджувалось патріаршество в Москві (1559 року), «повелел всем российским архиереям быть в подчинении у патриарха Московского»(!).

Та де ж той «всероссийский престол» був у 988 році, коли Русь прилучилась до віри Христової?! Та там же, на місці майбутнього «престола», в ті часи ще ведмеді блукали, а доки до «престола» дійшло, то Київська митрополія вже 600 років налічувала! — здивуєтесь Ви. А я Вас, не менше здивовано, запитаю: — А яке відношення до Собору 1559 року мало Київське духовенство, котре і з найбуйнішою фантазією ніяк не можна було вважати російським, бо, по-перше, й поняття такого як Росія тоді ще не було, а по-друге, духовенство те жило в зовсім іншій державі й аж ніяк не могло бути «в подчинении» Патріарха Московського, бо перебувало під юрисдикцією Патріарха Царгородського. Воістину, на городі бузина, а дядько — у Києві!

Але ми вже трохи знайомі й з московською арифметикою, й з історією, так що не дивуймося ще одному «злету наукового мислення » московських ієрархів, а подивімося, що ж далі буде з тими «канонами» та «канонічними територіями».

У 1686 році, коли Патріарха Якова вже на Вселенському престолі не було, а його місце посів новообраний і щойно затверджений турецьким візиром Патріарх Діонісій IV, Москва відправляє в Константинополь пишне посольство, яке має спонукати нового Патріарха до відречення від Київської митрополії.

Очолює посольство думний дяк Нікіта Алєксєєв, який бував у Царгороді й добре знає входи-виходи не тільки до Патріарха, а й до великого візира Туреччини, в якого Діонісій тіль-тіль отримав затвердження на патріаршій посаді.

Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав Патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» носив Алєксєєв візиру — історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не випадало.

Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського Патріархату. І якби на цьому справа скінчилася, то... то в книжечці, яку Ви, шановний читачу, тримаєте в руках, не було б цього розділу.

Але ця сумна історія мала вельми цікаве продовження. Найсумнішою вона, наразі, виявилася для самого Патріарха Діонісія IV, якого Москва ще й «облапошила» до всього: соболі дала, а червінці обіцяла віддати потім, але... не віддала, ясна річ! Він, бідний, ще кілька років слізно просив московитів, щоб вони віддали обіцяне, бо ж через них, мовляв, постраждав, прагнучи їм добро зробити. Але Москва, як відомо, «слезам не верит»!

А постраждав він, і справді, сильно, хоч, мабуть, не тільки за «добро» для Московії та взятий від неї хабар. Бо й хабар той, щиро кажучи, був якийсь аж надто мізерний! За «українські справи» Москва в ті часи платила щедріше. Згадаймо, що «нашому знайомому» ніженському протопопу за «обробку» Юрка Хмельницького під час підписання фальшивих «Переяславських» статей було заплачено 500-ма соболями і 500-ма червінцями; Гедеону-Четвертинському за «присягу» було подаровано «множество соболей, великолепную карету, оббитую бархатом, и шестрых лошадей»; Самойловичу — діамантові клейноди… А бідному Патріарху — «три сорока соболей» (це всього якихось нещасних 120 шкурок!..) і лише 200 червінців?! Та й ті — «замахорили»?! Дурно й пусто постраждав Патріарх... Цікаво, чи й сьогодні «українські справи» так нерівномірно оплачуються??? Можливо, років через 200 — 300 і це стане відомо...

А зараз для нас важливим є те, що року 1687-го, буквально через рік після описуваних подій, Патріарха Діонісія IV скинули з патріаршого престолу. Царгородський Патріарший Собор, розглядаючи його справу, засуджує його оборудку з Москвою щодо передачі Київської митрополії як «акт симонії», тобто хабарництва, — неканонічне, протиправне і невідповідне Христовій науці діяння!

Про те, що жодного іншого документа про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, окрім грамот Патріарха-хабарника, які зафіксували неканонічне діяння, найкраще свідчить Патріарший і Синодально-Канонічний Томос, виданий Царгородським Патріархом Григорієм VII 13 листопада 1924 року Українській Церкві у Польщі, яка входила до Київської митрополії і також була неканонічно підпорядкована Московському Патріархату. Право цієї Церкви на відокремлення від Москви та своє право на проголошення її автокефальною Церквою Патріарх Григорій VII обґрунтовує тим, що «відірвання Київської митрополії від Царгородського престолу відбулося не за приписом канонічних правил», а отже, Церква ця, як і вся Київська митрополія, не є і ніколи не була канонічно підлегла Москві.

Таким чином, через 238 років після проголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним, протиправним актом симонії Царгородська Патріархія ще раз підтвердила, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський Патріархат не мав і не має! А отже, й жодних КАНОНІЧНИХ територій в Україні не може мати!

Території ці не були отримані внаслідок канонічно-правної передачі, а захоплені силою й облудою, яким у той час не могли протистояти ні Царгородський Патріархат, що затверджувався турецькою владою, ні українське духовенство і народ, знекровлений у зовнішній та внутрішній боротьбі, часто інспірованій «православними браттями».

А щоб мені не докоряли, що я голослівно «православних братів» звинувачую, процитую лист кн. Голіцина до канцлера Головкіна, який, як слушно зауважує Н. В. Полонська-Василенко, «подає політичну програму російського уряду супроти України».

«Задля нашої безпеки, — пише Д. Голіцин канцлерові, — треба насамперед сіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман більше не має влади..., то, сподіваюся, буде приходити з доносами. Треба, щоб у всіх полках були полковники, не згодні з гетьманом, щоб між полковниками і гетьманом не було згоди». (26. Т. ІІ. 81).

Помер Богдан Хмельницький, страчено Івана Виговського, зрадженого «незгодними полковниками» пушкарями, сірками й тетерями... Пішов у російське заслання Петро Дорошенко, повалений «незгодними» ханенками та самойловичами... Та й сам Самойлович уже поїхав у сибірське заслання в ролі цапа відбувала за бездарні дії Софіїного коханця кн. Голіцина в Кримському поході 1687 року. «Впала гарна козацька Україна, — з сумом пише літописець доби Руїни Самійло Величко. — Через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали...».

Отож, домагатись українських прав уже не було кому... Росія ж, упевнена в своїй безкарності, й не подумала про те, щоб канонічно закріпити за собою взяте силою й підступом: навіщо привертати увагу до факту незаконності своїх посідань? А раптом те кляте козацтво чи духовенство знову збунтується? Та й Туреччина в нових умовах може зовсім іншого рішення зажадати від підлеглого Патріарха...

«Не буди лиха, доки спить тихо!» — вирішила Москва та й зосталася неканонічно господарювати в Українській Церкві, як ото Коза-дереза у зайчиковій хатці. Так і досі господарює! Ото тільки й різниці, що Коза-дереза «тупу-тупу ногами, колю тебе рогами», — кричала, а російські ієрархи, ледь хто у них свою ж власну «церковну хатку» забрати схоче, «Анафема!», — кричать.

Скільки вже тих «анафем» виголошено нею — і лік втрачено: від гетьмана Мазепи починаючи й сотнями нинішніх парафіяльних священиків, що під омофор рідної Української Церкви перейшли,кінчаючи. Та й не лише самими священиками!.. У нас на Одещині вже згадуваний митрополит Агафангел прикликає прокляття не тільки на самого священика, а й на діточок і «весь дом его». …Чи не здригаються ночами часом «захисники» «істінного каноніческого православія» від гнівного запитання св. Іоанна Златоуста:

«Але хто ти, що присвоюєш собі цю владу (проклинати)? Ця влада належить тільки Богу... І ті, що... піддають людину церковній анафемі, присвоюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель...» (Слово св. Іоанна Златоустого «Про прокляття»).

Ні, не здригаються... Бо для них слова Святих Отців Церкви значать рівно стільки, скільки й канони, якими вони лише прикривають свої неканонічні дії, обдурюючи паству.

Та, попри все лицемірство, попри всі анафеми, історичний факт залишається фактом: Російська Церква ніколи не мала й не має КАНОНІЧНИХ прав на Київську митрополію, а отже, ніколи не мала й не могла мати жодних КАНОНІЧНИХ територій в Україні!

Оце й мав би бути кінець цієї казочки. Та вона, на жаль, і досі ніяк не може закінчитись...

До наступного розділу: Хто й чому боїться створення в Україні Помісної Православної Церкви, або Казочка про бабусин чепчик і вовчі вуха