А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Чужі тут не ходять (Донбас: погляд зсередини)

'Чужі Батьківщину не обирають. Вкрите курявою місто під тьмяним донецьким небом – не найкраще місце на Землі. А втім...

Наші свідомі демократи Донбас не люблять. Не люблять відверто. Інша річ – боротиcя за національну ідею десь у Львові – саме задоволення! А що в Донецьку? – Самі комуністи та страшний «донецький клан».

Диявол криється в деталях. Неуважний погляд не помічає деталей. Проте саме з них, із цих деталей та повсякденних дрібниць і складається справжнє життя Східної України. Облишмо емоції. Подивімося на Донбас спокійно – без схлипувань та істерики.

Кадри вирішують усе

Головне – це стабільність. Праві партії легко і впевнено набирають у Донбасі свої 0–2% голосів. Рік тому «Наша Україна» продовжила цю славну традицію. 2,69% – результат непоганий. Могло бути й гірше.

У березні 2002 року Віктор Ющенко став справжнім кошмаром для місцевих жителів. Віктор Андрійович суворо дивився на городян з кожної стіни, стовпа та паркану. З кожного і по кілька разів. Місто було обклеєне плакатами, як шпалерами. Місцевий штаб блоку «За Єду» та Партії Регіонів, що старанно знищував усю чужу агітацію, чинив супротив днів сім. Після чого ганебно капітулював. «Не словом, а ділом!»

Шкода тільки, що ніхто з місцевих жителів не знав, про які ж діла йде мова. Проблема не в тому, що не було справ - розповісти було що. Не було тих, хто міг би розповісти про це виборцеві.

Люди, котрі представляють у Донбасі націонал-демократичну ідею, заслуговують на повагу. Серед байдужості і нерозуміння зберегти вірність ідеї – це майже громадянський подвиг. На жаль, відсоток набраних «Нашою Україною» голосів від такого подвигу не збільшується. В основному актив блоку Віктора Ющенка в Донецькій області – це представники старого чорноволівського Руху та «Просвіти», інтелігенти років 60-65. Вони серйозно ставляться до своєї справи. Наприклад, проводять круглий стіл на тему: «Проблеми української діаспори в місті Краматорську». Вдумайтеся, проблеми української діаспори в українському ж таки місті Краматорську (!) – ну що тут скажеш...

Жодна з партій, не має тут дієздатних структур. Дуже часто партійні структури реєструють місцеві безробітні, котрі знаходять для себе в такий спосіб джерело доходів. В уявленні багатьох партійних вождів Донбас – це така собі «чорна діра», в якій працювати неможливо в принципі. Хочеться запитати: “А ви пробували?”

Наша область справді особлива. Чужі тут не ходять. У цьому змогли переконатися представники «Команди озимого покоління». Штаб донецьких «копів» очолювала жінка – політтехнолог з Москви. Спочатку вона просто дивувалася: «Як тут взагалі можна працювати? Ні з ким ні про що домовитися неможливо. В інших областях України – там нормальні люди. Якщо є гроші, то немає проблем. А тут – навіть із грошима нічого не вирішиш». Як житель Донбасу з гордістю можу підтвердити: «донецькі» так просто не продаються! Тобто хтось з чиновників та інших начальничків, може, і повівся б на «зелені», але просто згодом дорожче вийде…Потім, як зізналася політтехнолог, вона просто рахувала дні до виборів, щоб скоріше виїхати з цього «похмурого місця».

Захід нам не допоможе, або Вибори по-донецьки

Зрештою, про це вже багато різного написано. І тому тільки процитуємо те, що вже писалося іншими, хоча про це мало хто знає. А деякі навіть не вірять, що таке може бути.

Як проходили президентські вибори 1999 року в Краматорську і всій Донецькій області? Досить описати сам день голосування. От що писало вже не існуюче видання «Газета», створене депутатом Верховної Ради Олексієм Шеховцовим спеціально під вибори: «З восьмої ранку до восьмої вечора на підступах до всіх виборчих дільниць маячили молоді люди 17-20 років у шкіряних куртках і спортивних шапочках. Багатьох упізнали: молодіжні злочинні угруповання міста, взявши в помічники пов'язані з ними приватні охоронні структури та спортивні секції, вийшли на «роботу» на Кучму... Близько 500 бандитів(!) з автомобілями, де вони грілися і перекушували, і радіозв'язком «чесно» відстояли зміну за найголовнішого начальника в країні. Чим же вони йому прислужилися?

…На цілій низці дільниць було скоєно напади на виборчі урни. Відбувалося це завжди за одним сценарієм: група бандитів із 7-10 осіб вдиралася на дільницю, зчинивши галас, влаштовувала бійку, валила одну з урн. Коли спостерігачі та члени комісій кидалися наводити порядок, в іншу урну вкидалася пачка бюлетенів. Часто пачки були такими великими, що бандит розривав верхню кришку урни, щоб проштовхнути в неї бюлетені... На дільниці № 26 бритоголові молодики буквально гнали від урн не тільки спостерігачів, але й голову комісії, а самі пачками кидали бюлетені».

А що ж міліція та СБУ? Читаємо далі... «Спостерігачі затримали кількох правопорушників і передали їх до міліції. Не проходило й години, як затримані знову з'являлися на своїх «робочих місцях» і зухвало сміялися усім в обличчя».

Все те ж саме відбувалося й у сусідніх містах. На деяких дільницях у розгромлені урни вкидалося до 500 бюлетенів – притому, що усього виборців там близько 2000 чоловік. «Основним механізмом – як пояснює «Газета», – була змова бандитів із членами виборчих комісій. Бюлетені видавалися комісіям, які того ж дня проставляли на них відбиток печатки комісії... частина бюлетенів без корінців оптом передавалася бандитам. Щоб не розсекретити злочинців з числа комісії, бандити ставили на них підроблені підписи... Найбільш небезпечна операція – вкидання, тут великий ризик зловитись на гарячому. Зрозуміло, чому її доручили бандитам».

Здавалося б, як таке може бути, якщо члени комісії представляють різних кандидатів, з яких більше половини представляють “опозицію”? «Для багатьох кандидатів у президенти членів комісій підбирали в тих самих кабінетах» – пише «Газета». Якщо партія не має навіть нормального партійного осередку в місті, звідки вона візьме приблизно 200 чоловік для роботи в комісіях і спостерігачами?

Захід нам теж не допоможе. От конкретний приклад: у Макіївці міліціонер не пустив на виборчу дільницю навіть спостерігачів ОБСЄ, що прийшли на підрахунок голосів. Комісія погодилася на їхню присутність – куди ж подінешся, документи у спостерігачів були в повному порядку, – але сержант міліції скомандував: “Пішли геть!” От вам і вся Європа.

Акули із “золотими перами”

Після вбивства тележурналіста Ігоря Александрова до місцевих газетярів ставлення особливе. На них неначе впали відблиски його трагічної слави. Досить донецькому журналістові з'явитись у якійсь “тусовці”, до нього підходять колеги, яким не “пощастило” працювати в Донбасі, тиснуть руку й кажуть: “Тримайтеся, хлопці!” Хлопці роблять суворі обличчя і неначе дають зрозуміти: “Вони не пройдуть!” Ті, кому не потрібні незаслужені дешеві компліменти, просто відбуваються жартами.

Влада з місцевими “акулами пера” не панькається. Почалося це приблизно 1999 року. Наближаються президентські вибори, знайомі газетярі збуджено потирають руки – хтось мріє одержати під вибори новенький диктофон, а хтось замахнувся навіть на комп'ютер. Ну і, природно, фуршети, повага й увага політиків. У підсумку вийшла дуля – одна на всіх. При владі вже було нинішнє покоління “донецьких”. Ці не церемоняться з обслуговуючим персоналом. Це взагалі їхня відмітна риса. У подібній ситуації один з молодіжних ватажків скаржився: “При Щербані (колишньому губернаторові Донецької області) нас теж нагинали по-різному, але принаймні завжди був фуршет, а ці навіть мінеральну воду не завжди на стіл поставлять”.

Дуже цікаво, як газетярі відпрацьовують свій хліб. Наприклад, приїздить в місто Юлія Тимошенко, зустрічається з народом. У газеті з'являється замітка – мимохідь згадується про мітинг, зате з почуттям розписується, чим Юлія Володимирівна пообідала в місцевому закладі “общепіту”.

“Четверта влада” знає своє місце і своїх хазяїв. І служить їм вірою і правдою. А що вдієш? – не кожний може бути Ігорем Александровим. А багатьом навіть подобається бути при хазяїні – як кажуть, “спочатку боляче, зате потім приємно”.

Батьки і діти

Те, про що піде мова зараз, написано не для того, щоб над кимось посміятися чи познущатися. Конкретні приклади взяті тому, що вони найбільш яскраві. А оскільки взяті вони з практики Новокраматорського машинобудівного заводу, то треба пояснити, що таке НКМЗ. Це підприємство, що дає 40% міського бюджету, основна частина продукції йде на експорт, причому це дійсно достатньо високотехнологічна продукція – прокатне устаткування, преси і багато чого іншого. Середня зарплата на заводі сягає приблизно 1000 гривень, а були навіть випадки, коли кваліфікований робітник одержував на місяць понад 30 000 грн.

Не дивно, що це відносно передове підприємство спробувало першим перейти на європейські методи роботи. На прикладі таких піонерів, наче під збільшувальним склом, видно проблеми всього суспільства. На заводі давно визріває ідея створення власної корпоративної культури – дуже сучасно й у дусі найпередовіших тенденцій. Уже є вельми цікаві результати. Реформи почалися у фінансовому серці підприємства – у його бухгалтерії. Судячи з одного з інтерв'ю, на начальницю бухгалтерії велике враження справила поїздка до Франції. Першим кроком у Європу стало введення для всіх співробітників (90% з яких жінки) однакової стандартної уніформи. Керівниця сама вибрала обов'язкову для всіх довжину спідниць і кольори. Спочатку, щоправда, не обійшлося без гнилого лібералізму і жінкам дозволили один день на тиждень вдягатися так, як подобається їм, а не начальству, але жінки виявилися тямущими і самі зажадали скасувати таку вольницю, від якої один крок до справжньої анархії.

Потім “настав час зайнятися харчуванням підлеглих”, – розповідає головний бухгалтер. “О 10-ій ранку всі відправляються в їдальню, щоб випити по склянці соку... замовляти замість соку якусь шоколадку заборонено”. Таке хіба що в дитячому садку побачиш. Цікаво, а що буде далі? Начальник вирішуватиме, за кого підлегла може вийти заміж, а за кого ні? А там і до “права першої ночі” недалеко....

Це дуже цікава психологічна проблема – чому ніхто в нас не хоче бути просто менеджером, мером чи президентом. Кожен хоче бути саме “батьком міста”, “батьком нації” чи хоча б для своїх підлеглих на роботі. Невже корпоративна культура – це коли в заводській багатотиражці друкують вірші в такому стилі:

Хай ясно світить наш НКМЗ!
У місті він, як світлий промінь,
неначе сонце –
з добром
у майже всі віконця...
Хай ясно світить наш НКМЗ!

Хочемо по-європейськи, а виходить якось по-туркменськи. Замість корпоративізму виходить допотопний феодалізм.

Світло приходить зі Сходу?

І все ж зміни відбуваються. Вони не впадають в око, але вони є. Жорстока реальність ламає слабких, але ще більше загартовує сильних. З людьми треба працювати, пропонувати нові ідеї в новій упаковці. У душах утворилася величезна порожнеча, чим вона буде заповнена? Хто її заповнить?

Серед молоді з'являється багато людей з цікавими ідеями. Проблема в тому, що цій молоді нема куди піти. Що можуть дати їм наші націонал-демократи, котрі виросли зі старого “Руху поетів і дисидентів”? Чого можуть навчити? Зате, з іншого боку, національна ідея, що зароджується в Донбасі, не спирається на збанкрутілі гасла й ідеї. Ці ідеї народжуються вільними від обридлих уже штампів – слава Богу, тут немає висловусих “професійних українців”. Оформляються вони найчастіше російською мовою. Ну то й що? Мине час – і все стане на свої місця. Не треба малювати лінії фронту там, де їх немає. Як можна жадати від донеччан, щоб вони раптом заговорили по-українському, якщо навіть у Києві українська мова – велика рідкість. Багато хто чув записи майора Мельниченка – майже вся так звана “еліта” говорить по-російському чи таким “суржиком”, що Тарас Шевченко в труні перевертається. Зате моя маленька племінниця в Донбасі чистою українською мовою читає “Отче наш”, почувши молитву після вечірньої казки на УТ-1 (нині, здається, цього вже немає).

Але навіть тут зміни стають помітними. Так вийшло, що серед моїх друзів і знайомих одразу шестеро віддали цього року своїх дітей у перший клас. Із шести четверо вибрали для своїх нащадків класи з українською мовою навчання. Зрозуміло – це не загальна тенденція, це лише люди, які бачать перспективу, але це вже якийсь початок. Перший секретар міського комітету Компартії свою ностальгію по СРСР пояснює так: “От наші націоналісти кричать: імперія, імперія була! Так, була. Але вони ж забувають сказати, ким був український народ у цій імперії. Що він був не гвинтиком, а становим хребтом, приводним пасом цієї імперії. Всі унтер-офіцери були українці, буржуї були українці й маршали – всі ж вони були українцями. …От, наприклад, узбеки. Вони золото риють, бавовну вирощують – то й донині продовжують вирощувати. Вони як жили, так і живуть. Тобто вони пристосовуються для себе. А тут для чого пристосовуватися, коли ти правив, а в тебе забрали те, чим правити? Треба усвідомити, що ти вже не приводний пас імперії, а якась невелика частина чогось там. Павличко – молодець. Хоч і націоналіст, але вдало підмітив: “То ж ми в імперії правили, а тепер чим правити! Ким правити?” Не знаю, чи щиро головний міський комуніст шкодував за “українською імперією” чи ні, але якщо таке друкується в інтерв'ю газеті напередодні виборів, то, значить, щось змінилося в самих людях, для яких це говориться.

Той, хто виграє Донбас, мє шанс виграти вигратиє і всю Україну. Час ще є, але він стрімко минає.

2003 рік,
газета "Християнський Демократ"


Російськомовна версія статті: Чужие здесь не ходят (Донбасс: взгляд изнутри)

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии