Архів 2004 р.

2004-й – рік виборів Президента України, виборів, які не оминуть нікого, навіть найбільш аполітичного громадянина: якщо ти не цікавишся політикою, політика цікавиться тобою.

Порушену тут проблему сформулюю так: чи вдасться уникнути політико-партійної заанґажованості Церквам та релігійним організаціям в Україні, особливо з огляду на те, що саме вони стабільно перебувають на найвищому щаблі довіри громадян України.

Протягом останніх років можна було спостерігати, як вища державна влада всілякими методами намагалася тиснути на Церкви, їхнє керівництво, для того щоб авторитет Церкви бодай злегка зачепив і „власть імущих”. Однією з таких форм тиску були пропозиції вищим ієрархам Церков “благотворно” вплинути на протестний електорат із числа своїх вірних.

Пам’ятаємо, як церковні високі достойники закликали з телеекранів відмовитися від акцій протесту навесні 2001 року і восени 2002 року; як напередодні візиту в Україну Святішого Отця владні органи проводили “роз’яснювальну роботу”; тоді поширилися майже відверті погрози, що Папа може й не приїхати, якщо опозиція не вгамується. Звісно, не всі владики підпадали під тиск, але визнаймо, що достатньо було й тих, котрі засвідчували свою вірнопідданість правлячому режимові. Читачі, напевно, пам’ятають ролик на телеканалах у вересні 2002 року, в якому з-поміж релігійних лідерів, що закликали віруючих відмовитися від опозиційних виступів, не було представників УГКЦ, але за допомогою відеомонтажу виступ Блаженнішого Любомира сфальсифікували в такому ж антиопозиційному дусі.

Одним із найкращих засобів тиску влади на Церкви завжди було майно. Напередодні парламентських виборів 2002 року Президент України видав Указ “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії та відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій”, що його помилково в народі названо Указом про реституцію. Цей документ фактично суперечить попереднім юридичним актам, які забороняли передавати церковним громадам колишні храми, якщо в них розташовані заклади культури чи якщо їх занесено до переліку пам’яток архітектури державного значення і вони не підлягають поверненню (як-от Софія Київська).

Указ схвилював церковну громадськість, традиційні конфесії активніше почали висловлювати претензії на те чи інше майно. Але виникли ситуації, при яких не одна конфесія претендує на цінну сакральну споруду, коли багато колишніх костелів переобладнано на органні зали тощо. Поставало запитання: кому все ж таки передати храм? Підтримати законні вимоги релігійної громади чи зберегти (також на законних підставах) заклад культури?

Ось тут криється прихована небезпека Указу: покірним правлячому режимові храми й інше майно повертають, а щодо “впертих” діятиме інше законодавство, яке забороняє передавати пам’ятки архітектури. Таким чином, незважаючи на численні протести, Почаївська Лавра перестає бути частиною заповідника і поступово переходить до УПЦ Московського патріархату; влада закриває очі на захоплення цією ж конфесією щораз нових і нових приміщень Києво-Печерської Лаври; в Донецьку за державний кошт зводять величезний собор для УПЦ (МП). Натомість у Харкові обласна влада всупереч рішенню міської влади чинить перешкоди місцевій греко-католицькій громаді в будівництві храму власними силами; від УПЦ-КП відбирають храми, раніше передані їй у користування; римо-католикам відмовляються передати столичний костел святого Миколая, в якому діє органний зал, а проте влада дала дозвіл на будівництво багатоповерхового будинку настільки близько від костелу, що храм опинився на межі руйнації.

Із наближенням президентських виборів 2004 року (не будемо вдаватися до аналізу політичних перипетій навколо самих виборів) авторитарний метод діяльності вищої влади стає щораз очевиднішим.

Значних збитків зазнала УАПЦ, яка внаслідок втручання державних органів у внутрішньоцерковні справи опинилася на межі розколу і глибокої внутрішньої кризи.

Державний комітет у справах релігій уже більше року намагається “провести” через Верховну Раду законопроект зміни чинного законодавства, який би надав Комітетові значні повноваження щодо контролю за конфесіями, дозволяв би втручатися у внутрішні справи Церкви, навіть у питання віри тощо. Проти цього законопроекту виступили основні релігійні конфесії, представники різних Церков не раз критикували його. Держкомрелігій запевняв, що зміни будуть враховані, але на розгляд Верховної Ради знову подавали старий документ.

Спочатку проти нього було й керівництво УПЦ (МП). Предстоятель Церкви надіслав декілька листів керівникам держави, в яких виклав позицію Церкви в цій справі. Одним із пунктів була вимога визнати “особливу роль канонічного православ’я” для України; лише за такої умови УПЦ (МП) погоджувалася підтримати законопроект.

Останнім часом УПЦ (МП) змінила своє ставлення до законопроекту на позитивне. Чи означає це, що її вимоги враховано? Чи ця Церква отримала від влади якісь інші гарантії свого особливого статусу? Можна припустити, враховуючи особливо теплі відносини протягом останнього року між вищою державною владою і керівництвом УПЦ (МП), що вони все ж домовилися. Владика Ігор (Ісіченко) не раз заявляв, що Держкомрелігій розробляє план об’єднання українських православних на базі УПЦ (МП), щоб потім домагатися надання їй статусу автокефалії. Таким чином, у дусі сталінської угоди з РПЦ створюється єдина державна Церква, яка, звичайно, отримує привілейоване становище з-поміж інших конфесій.

Можна очікувати, що така “благодійність” державних функціонерів із Банківської активізується саме в період виборів Президента.

Тарас Антошевський

Російськомовна версія статті: Президентские выборы – возможность "единоканонического" реванша

Архів 2004 року
газета "Християнський Демократ"