Сім місяців тому вперше в ефірі на хвилях Хмельницького обласного радіо „Поділля-центр” прозвучали слова дик¬тора Людмили Пастухової: „В ефірі програма „Ми – українці". Перед мікрофоном керівник Центру ділових ініціатив, член партії ХДС, політолог Леонтій Петровський”.Коли ми започатковували цю передачу, то ставили перед собою єдине завдання – пробудити думку подолян, змусити їх замислитись над сьогоденням і над прийдешнім. Будьмо відверті, байдужість душі – це страшна недуга не тільки окремої особистості, але й цілого суспільства.
Після двох-трьох виходів в ефір на адресу обласного радіо, на адресу партійного офісу почали надходити листи-відгуки, нам телефонували, з’явилися листи в редакції обласних газет. Тому далі будемо наводити майже винятково цитати з листів радіослухачів, бо саме в них і оцінка нашої ініціативи, і діагноз сучасному українському суспільству. Саме в листах простих українців є Слово Правди.
Ось цитата з листа В.Чернишової з Хмельницького, надрукованого в обласній газеті „Подільський кур’єр”: ”Нещодавно на нашому обласному радіо з’явилася авторська передача Леонтія Петровського. Називається “Ми – українці”. Йде вона щонеділі. Передача ця патріотична, це – в першу чергу. Автор розповідає і про історію нашу, і про традиції, і про культуру, і про духовність. Піднімаються питання про виховання молоді, зокрема дітей у родині. Загалом – у передачах усе про наше життя, як воно є насправді. Що втратили за усі ці роки і що зберегли. Та найголовніше, передача ця пройнята бажанням розбудити нас, нагадати нам, хто ми є і якого ми роду, незважаючи на свою національність і статус. Послухаєш цю пере-дачу, і відроджуються сили, і вже відчуваєш себе Людиною!”
А ось лист, який надійшов від пані Надії Новоселецької із села Калюсика Віньковецького району: ”Промінь світла нашого радіо лікує зболену мою душу в цьому звихреному світі. „Ми – українці” – сьогодні це уже вчетверте звучало слово політолога Леонтія Петровського. Світлий розум, щира душа, добре, чисте серце в цієї людини. Це окраса козацької землі”. Кожне слово листа дихає істиною, правдою і великою Любов’ю. Ось ще декілька речень з листа. „Бог дав Україні найкращі землі. Краса України – Поділля. Гордімося, любімо свій край, свою красу. Люди світу з’єдналися, визволилися від колоніального гніту. А ми? Солідаризувалися? Кинули людей в політичну баламуть, а ми ж до цього не готові”.
Ось ще один лист – з міста Кам’янця-Подільського від пана Андрія Калюжного: „Погоджуюся з вами, пане Леонтію, що віддати перевагу наполегливості й копіткій праці, пожерт-вувати можливостями, що їх надає корумповане суспільство, готові сьогодні далеко не всі. Особливістю сьогодення є хіба те, що ті, хто живе за мораллю, переважно залишаються в затінку, тоді як публічна сфера вщент переповнена зухвалими прикладами аморальної поведінки. Особливо „чад” начальства. Їм усе дозволено. Молодих людей, які готові жити за правилами, достатньо, проте не вони формують і навряд чи формуватимуть найближчими рока-ми взірці поведінки. Ви погляньте, що коїться на наших вулицях. Ніхто не займається вихованням молоді”.
Ось ще один лист. Від Миколи Івановича з Білогір’я. Прізвища свого не написав. „Ви, пане Петровський, Дон Кіхот. Невже ви вірите в те, що можна щось змінити, коли до влади прийшли бандюки. Ви „біла ворона”. Ідеаліст чистої води”. У такому дусі написано весь лист. І не короткий.
До речі, всі листи, відгуки ми обговорюємо на Президії. Це дуже важливо для нашої подальшої роботи. У своїй передачі за листами слухачів Леонтій Антонович відповів: „Ша-новний Миколо Івановичу. Так, я ідеаліст. Але не той, що живе ідеєю, котра не має практичного майбутнього, ідеєю, яка не може бути втілена в життя. Я ідеаліст, який бореться за ідею, яка може бути реалізована і її легко втілити в життя, коли ви і такі, як ви, небайдужі люди, її підтримають, підтримають нас, християнських демократів. Дуже, пане Миколо, розраховую на вас”.
Цього листа без валер’янки читати не можна. Писала людина, яка все життя пропрацю-вала, а нині перебивається на мізерну пенсію, але думає ця небайдужа людина – Сергій Антонович Стойко зі Славуччини. „Мене виростила сама мати, тато загинув на фронті. Багато доклав зусиль, щоб стати інженером. І діти мої інженери, правда, нині безробітні. Базарують. Підростають онуки. Куди їм податися? У мене складається враження, що сучасне молоде по-коління щастя вбачає у безмежній кількості грошей, дорогих автівках, відпочинку в барах та нічних клубах. Наша держава не думає про завтрашній день. Я теж вірю, що до влади згодом прийдуть інші люди, які дбатимуть про державу. Запрацюють заводи, тільки хто на них працюватиме? В інженери ніхто не йде, робітниками ніхто не хоче бути. Тільки в юристи, в економісти, в бухгалтери. Скоро по сільських школах не буде вчителів.” І закінчує він свій лист словами: ”Я готовий стати поруч з вами. До кого мені звернутися, щоб вступити у вашу партію?
Ще один лист. Це з Городоцького району. Пише його Валеріан Павлович. Прізвище, на жаль, важко прочитати. Чи то Сніжко, чи то Снітко. Але суть не в прізвищі.
„Я людина в літах. Усе, що нині робиться в Україні, лежить на нашій совісті, на совісті мого покоління. Діти і молодь лише беруть приклад з нас, думаючи, що так насправді і треба. А ми? В кого ми перетворилися? Байдужість до себе, байдужість до своїх дітей, байдужість до майбутнього своїх онуків. Які ми, такі і наші діти. Не знаю, хто це сказав, але підмітив дуже влучно. Діти підсвідомо забороняють собі не те, що наказують батьки, а те, що батьки свідомо забороняють самі собі. Ваша передача потрібна. Вона змусила мене дещо переоцінити, подивитись на себе збоку. Дякую вам”.
А це вже лист від молодої людини, і він фактично як відповідь на всі попередні слова слухачів старшого віку: “Шановний пане Леонтію. Це лист-сповідь. Тому ні імені, ні прізви-ща. Просто хмельничанин. Сучасна молодь вирізняється волелюбністю та відвертістю. Народжені ще за радянських часів, ми навчалися у школі вже у незалежній Україні. В одну мить усе наше життя почало змінюватись і стало доступним те, про що наші батьки не знали за часів свого дитинства. Не можу сказати, добре це чи погано, але певний час уседозволеності серйозно на нас вплинув. Уже в школі багато з нас захоплювались тютюном, алкоголем чи навіть наркотиками, які за часів молодості батьків були доступні лише дітям багатіїв, а зараз – усім охочим. Ми загублене покоління, перше демократичне покоління, яке ще і сьогодні не знає, що робити зі своєю свободою. Хто винен? Наші батьки, які свого часу не змогли дати нам найголовнішого – показати цінність життя, прищепити певні норми поведінки, певні цінності. Тепер ми не поважаємо ані старших, ані самих себе, ми загубили той рівень освіти, які мали наші батьки. Сьогодні я сам батько. У мене є розуміння, що так жити не можна. Хочу, щоб ви у своїх передачах більше говорили з молодими батьками. Ми ще можемо бути корисними суспільству. З повагою”.
Думаю, цей лист автору дався не просто. І коментувати його не будемо. А до поради варто дослухатись.
Досить часто доводиться чути від старшого покоління, до якого належу і я, побоювання про те, що сучасна молодь не здатна усвідомити свою відповідальність за розвиток держави та суспільства. Відсутність молодих спеціалістів, які могли б стати достойною зміною стар-шому поколінню, загрожує занепадом різних сфер виробництва, надання послуг тощо. Та хто ж у цьому винен? Сама молодь чи те покоління, що її виховало? На кого слід покласти відповідальність: на батьків, владу, суспільство?
Відповідь на порушені питання лежить у нас під ногами. Закладені з дитинства погляди стають визначальними факторами впливу на поведінку людини в майбутньому. Щоправда, не тільки батьки впливають на ставлення молоді до моральних та правових принципів, але й владна верхівка, для якої закони рідко стають перепоною на шляху досягнення їхніх особистих інтересів, а Конституція – всього лише формальність, яка не сприяє вихованню молоді у дусі поваги до законів України. Однак наша партійна організація вважає: це не привід опускати руки, не потрібно сидіти і чекати на той час, коли така готовність настане.
На мою думку, українське суспільство поступово переходить на нові стандарти життя та вчиться мислити по-новому, про що і свідчать листи на авторську передачу Л.Петровського.
Аркадій Радкевич,
Голова ХОО ХДС
Архів 2008 року
Газета "Християнський Демократ"
Російськомовна версія статті: Равнодушие души – это страшный недуг
0 коментарів