Концепти і парадокси політичного аналізу в державному управлінні

До попереднього розділу: Теореми

Характерною особливістю будь-якої нової теорії є наявність в ній парадоксів. Парадокс (від грец. παράδοξος — незвичайний, неймовірний, дивний від грец. παρα — поруч, біля, порівняно з [чимось] і грец. δόξα — думка, погляд, пов’язаного з грец. δόγμα — положення, догма; грец. δοκέω — вважаю, думаю) — порізно істинне твердження чи група тверджень, яке призводить до суперечності або несподіване явище, яке не відповідає звичайним науковим уявленням [19]. Таких парадоксів досі не позбавлена і політична аналітика в державному управленні.

Перший парадокс є співзвучним до сумно відомого Закону Олуда і Кана: „Ефективність наради зворотно пропорційна числу учасників і витраченому на неї часу” [11]. Для політичного аналізу він виглядає наступним чином: „Ефективність процесів прийняття та реалізації політичного рішення зворотно пропорційна кількості учасників процесу”. На практиці це означає, що чим більше суб’єктів бере участь в процесах прийняття та реалізації політичного рішення, тим менш ефективними стають ці процеси внаслідок не лише залучення більшого обсягу ресурсів, що належать цим учасникам (в т.ч. часу), але й через перманентну наявність елементу неузгодженості їх дій та розбіжностей у розумінні процесів, їх результатів і наслідків. В ідеалі – політична рішення повинен приймати оди суб’єкт державної влади – він же його і виконувати. Але в розгалуженому, тим більше демократичному, суспільстві це неможливо. Негативна дія першого парадоксу зменшується за рахунок застосування механізмів забезпечення ефективної взаємодії учасників політичного та державно-управлінського процесу й шляхом застосування деяких добре відомих політичних технологій. Зокрема, розбіжність поглядів й інтересів учасників політичного процесу спонукає їх до пошуку консенсусу, що призводить виникнення наступного парадоксу.

Другий парадокс також має певний аналог в суспільній теорії – Постулат Гаррісона [11]: „На кожну дію є рівна їй протидіюча критика” – а також Закон Ньютона в механіці: „Протидія дорівнює дії”. Він полягає в тому, що політичний консенсус в демократичному суспільстві неможливий, адже завжди знайдуться суб’єкти політичного процесу які не задоволені прийнятим політичним рішенням. Тому політичне рішення ніколи не буває консенсуальним, навіть коли його підтримала переважна більшість. Приймаючи політичне рішення, на перший погляд консенсуально, однак, кожна із сторін іде на певний компроміс з іншими. Кращими засобами подолання негативної дії цього парадоксу в політичному процесі вважають застосування технологій політичної пропаганди й агітації, переконання, подолання політичного конфлікту, зрештою – пошуку політичного компромісу. Однак, тут ми стикаємося з дією наступного парадоксу.

Третій парадокс стверджує, що політичний компроміс в демократичному суспільстві – не кращий, але єдиний спосіб прийняття політичного рішення. Компроміс – не кращий спосіб прийняття рішення тому, що для його досягнення кожна із зацікавлених сторін має поступитися певною часткою своїх інтересів на користь іншої або третьої сторони. В цьому процесі, як правило, втрачаються деякі критеріальні елементи результативності, ефективності, економічності, дієвості тощо державної політики.

З погляду ефективності державного управління, радикальним засобом усунення кожного з трьох наведених вище парадоксів могла б стати відсутність в державно-політичному процесі альтернативи жодному проекту політичного рішення.

Але тут ми стикаємося з четвертим парадоксом, який категорично стверджує, що: „Відсутність альтернативи – заперечує демократію а відсутність опозиції – шкодить політичному процесу”. Якщо перша частина твердження з погляду теорії і практики сучасної демократії є незаперечною, то саме друга з погляду державного управління виглядає парадоксально. Дійсно, ефективність політичного процесу наближалася б до максимуму в разі відсутності опозиції, яка, як правило „заважає” владній політичній силі приймати адекватні її баченню політичної ситуації рішення. Але за відсутності конструктивної, або хоч будь якої, публічної критики, владна політична сила дуже швидко перестає саме адекватно реагувати на політичну ситуацію. Руйнівну дію відсутності політичної опозиції в історії наочно продемонстрували численні приклади падіння авторитарних і тоталітарних режимів. Тому, як би не прагнула владна політична сила уникнути опору політичної опозиції – вона сама виявляється зацікавленою в його наявності. Тим більше, що політична практика взаємодії в системі „влада – опозиція” в сучасному досвіді вже накопичила чималий обсяг технологій легітимізації політичних рішень.

До наступного розділу: Висновки