Пряма демократія в Україні: історичні традиції та перспективи розвитку

До попереднього розділу: Механізм прямої демократії

Один з висновків, які витікают із досвіду дії вищеописаних механізмів – масового протестного волевиявлення і мирних революцій – необхідність розвивати інші, також цілком притаманні сучасній демократії, форми прямого волевиявлення населення з поступовим заміщенням ними деяких форм і механізмів представницької демократії.

Такими механізмами, зокрема, можуть бути: (замість висновків):

1. На рівні села і селища:

- обрання дільничного міліціонера (шерифа) в сільській місцевості (досвід США)а також низки інших посад місцевого і районного рівня: районний землевпорядник, головлікар районної лікарні, начальники лісництв, рибнагляду, природоохоронної прокуратури, парково-лісових господарств і низки комунальних підприємств (аналог досвіду земства в Російській імперії);
- виборність місцевих суддів (досвід США);
- зменшення кількості депутатів сільських і селищних рад з одночасним запровадженням механізму їх відкликання та «прямого імпічменту» місцевого голови (вітчизняний досвід військової демократії ХVII ст.);
- скасування районних рад в сільській місцевості та їх заміна добровільними коопераціями місцевих громад (досвід Чехії);
- розробка і введення системи регулярного суспільного обговорення значущих проектів рішень місцевого рівня за допомогою сучасних засобів обробки й передачі інформації з ідентифікацією учасників (досвід Італії і Великої Британії);
- впровадження практики обов’язкового проведення сходу жителів сіл і селищ із заслуховуванням звітів місцевих виборних посадовців не рідше ніж раз на рік (досвід багатьох європейських країн).

2. На рівні міста:

- прийняття стратегічних рішень регіонального розвитку тільки на основі рішень місцевого референдуму;
- введення муніципальної поліції та виборності низки посад міського рівня (наприклад: головний архітектор, землевпорядник, керівник комунального підприємства тощо).
- запровадження регулярної обов’язкової звітності виборних посадовців.

3. На рівні області (крім Автономної Республіки Крим):

- прийняття стратегічних рішень регіонального розвитку тільки на основі рішень місцевого референдуму (досвід багатьох демократичних країн);
- виборність «губернаторів» (досвід США, Російської Федерації тощо);
- відмова від пропорційної системи виборів до обласних рад.

4. На національному рівні:

- формування на конституційному й законодавчому рівнях засад та механізмів нової форми здійснення державної влади – прямої демократії громадян (досвід Швейцарії);
- удосконалення механізмів національних і місцевих референдумів, зокрема – відпрацювання механізмів конституційного референдуму і дорадчого (національного і місцевого) референдуму (до моменту прийняття відповідного нормативно-правового акту – досвід Швейцарії, Італії, Великої Британії);
- визнання результатів референдуму за народною ініціативою нормою прямої дії, що не вимагає будь-якої імплементації (досвід багатьох демократичних країн);
- введення нового механізмі виборності суддів і керівників судів усіх рівнів (Суддів судів першої інстанції – обирають мешканці місцевостей на які розповсюджується юрисдикція цих судів. Голів судів та інших суддів – обирають самі судді);
- обмеження терміну безперервного обіймання однією особою посади, що обирається з політичними, представницькими або контрольними функціями й депутатів усіх рівнів однією каденцією (як захід, що сприятиме пришвидшенню процесів оновлення політичної еліти);
- значне розширення повноважень омбудсмена щодо скасування нормативних актів і судових рішень, які порушують права людини. Введення виборності посади омбудсмена на загальних виборах. Введення виборної посади місцевого омбудсмена;
- зменшення кількості народних депутатів. Зменшення терміну повноважень парламенту, місцевих рад і виборних посадових осіб (крім Президента України) до 2 – 3 років. Створення двопалатного парламенту;
- розробка і впровадження систем електронного голосування та інших заходів, спрямованих на зниження вартості голосування громадян з одночасним зниженням імовірності його фальсифікації технічними методами;
- створення системи оцінки роботи виборцями діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб (державних службовців), які призначаються (досвід ЄС);

5. В економічній сфері:

- сприяння зміцненню позицій «середнього класу» через надання пріоритету розвитку й підтримки з боку держави малого бізнесу й самозайнятості населення за принципом – чим менший бізнес, тим більша державна підтримка, менші податки й простіше адміністрування (досвід ЄС);
- перехід до соціально-орієнтованої пропорційної системи оподаткування прибутків підприємств за принципом більша рентабельність – більший податок (досвід Скандинавських країн);
- посилення контролю над великим бізнесом і монопольним бізнесом на внутрішньому ринку з одночасним посиленням державної підтримки дій українського бізнесу на зовнішніх ринках;
- введення податку на нерухоме майно, багаторазове диференційоване збільшення земельного податку (ренти).

6. У соціальній і культурній сферах:

- відновлення високих стандартів соціального захисту. Перехід до страхової (обов’язкової і добровільної) медицини при збереженні безкоштовної медицини лише для непрацездатних;
- послідовна реалізація довгострокових планів збільшення частки громадян із вищою освітою. В більшості випадків (крім сфери державної служби, в.т. – оборонної і правоохоронної) – відмова від державного замовлення та перехід до практики надання прямих (особистих) державних і спонсорських стипендій (крім ПТУ);
- введення більш жорстких селективних принципів імміграційної політики;
- державне податкове й тарифне стимулювання великих та багатодітних сімей. Подальше активне стимулювання дітонародження;
- послідовне дотримання принципу відділення церкви від держави й недопущення появи офіційної державної церкви. Протидія спробам нав’язування єдиної державної ідеології будь-якого типу.

Необхідною умовою реального, а не декларативного верховенства народу у політичній системі країни є фіксація його волевиявлення з найважливіших питань суспільного розвитку, відповідно до чого й корелюються позиції інших учасників політичного процесу. Зокрема, намагання впливових політичних гравців трактувати рішення народу у сприятливому для себе напрямі ускладнює відповідну фіксацію та потребує ефективної системи механізмів, які забезпечували б трансформацію настанов, що сформувалися у суспільній свідомості, у політичні рішення.

Але роль народу як суверена полягає у можливості здійснювати остаточний вибір, що ніким не може бути скасований. Теза «про фактичну неможливість тривалого перебування активних суб’єктів політичного процесу поза полем прямого чи опосередкованого впливу народу» за сучасних умов навряд чи може бути спростована навіть щодо тих країн, де демократичний устрій не консолідований.

Для кожної окремої країни вплив народу на перебіг політичних процесів різний і визначається розвиненістю політичної системи, демократичних інститутів та відповідних практик. Тому доволі часто варіантами вибору народу є «вибір між поганим і гіршим» . Ще давньогрецькі софісти довели: шляхом маніпуляції питаннями, відповідь на які може бути лише «так» або «ні», можна легко змусити суб’єкта схвалити твердження, з яким він не згоден. Відповідно, ефективність впливу народу на політичний процес визначається множиною варіантів, серед яких він міг би обирати. Механізми політичної комунікації мають забезпечувати наявність інформації про такі варіанти у суспільній свідомості, а механізми фіксації волевиявлення — наочно засвідчити, який з них народ підтримав.

У демократичному соціумі влада народу найяскравіше виявляється під час використання імперативних форм безпосередньої демократії. За сучасних умов реалізація безпосередньої влади народу майже завжди пов’язана з проведенням всенародних голосувань, насамперед загальнонаціональних виборів та референдумів. Вони є головними політичними подіями, що визначають перебіг практично всіх процесів певної політичної системи. До участі у таких процедурах залучають максимальну кількість громадян, що забезпечує найвищий рівень демократичної легітимності рішень, прийнятих у такий спосіб. Результати виборів та референдумів оформлюють документально, вони обов’язкові для всіх учасників політичного процесу. У конституціях та законодавчих актах більшості держав закріплено ознаки, дотримання яких дає можливість розглядати результати прямої демократії як волю народу.

Зрозуміло, що в цій статті наведено лише наближений опис сучасних механізмів прямої демократії. Тому його варто сприймати не буквально, а як саме довгостроковий орієнтир. Крім того, на перший погляд, пропозиції автора висловлені в цій статті можуть здатися надто радикальними. Однак, у даному випадку, вона є лише узагальненням думки багатьох інших вітчизняних та зарубіжних авторів.

До наступного розділу: Список використаних джерел

Посилання:

1. За матеріалами: day.kiev.ua/196145/>

2. Паламарчук М. О. Механізми фіксації волевиявлення народу: проблеми взаємодії - niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=s-pp1&issue=2006_1.. (1.08.2008 р.)

3. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П.Горбатенко. За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. — К.: Генеза, 2004. — 736 с. – С. 377.

4. Толстоухов А. Філософія демократії. — К.: Новий друк, 2005. — 160 с. – С. 57.