Християнська демократія. Історія та сучасність

До попереднього розділу: Організація національної держави, пошук союзників, політика компромісів та етичні питання

Концепція побудови громадянського суспільства наразі посідає ключову позицію у ході дискусій щодо бажаної структури суспільства в Центральній та Східній Європі. Демократична система вже виявила всі свої переваги в більшості країн цього регіону, в яких державне правління перебуває на стадії переходу від централізованої планової економіки до ринкової. При цьому незаперечним є те, що і держава, і економіка потребують підтримки відповідального, тобто громадянського суспільства. Забезпечення повноцінного функціонування громадянського суспільства є одним із найважливіших питань сучасності.

Концепція громадянського суспільства у тому розумінні, в якому вона пропонується в даному контексті, має свої витоки із дисидентських кіл часів комуністичного тоталітаризму. Відтоді ідея не втратила своєї актуальності. Сутність проблеми полягає в тому, що відхід держави з певних позицій ще не є свідченням того, що у звільненій ніші процвітатиме громадянське суспільство. Що саме заповнить вакуум, котрий утвориться після “відступу” держави від деяких сфер суспільства? Лише ринкова економіка? Чи знайдеться там місце для інших форм приватної ініціативи та ціннісно-орієнтованої відповідальності? Ці та інші питання пов’язані з основоположними уявленнями про свободу, відповідальність та людську гідність (зважаючи на те, що створення відповідального суспільства має всеєвропейське значення).

У часи правління комуністичного режиму держава-партія намагалася повністю контролювати суспільство. Система вимагала єдності, однорідності та дисципліни; призначення особи полягало в обслуговуванні функціонування системи, а всі організації та об’єднання залежали від центральної влади. Протягом темних років сталінізму знищувалися будь-які прояви незалежної ініціативи, оскільки лише цілеспрямована руйнація тканини суспільства була єдиним засобом утримання тотального контролю. Ізоляція людей від їхньої соціальної ідентичності, перероблена історія, заборонені традиції, змінена на “новояз” мова – все це сприяло тому, що єдиним суспільним зв’язком залишався зв’язок між особою та державою-партією. Партія змусила суспільство рухатись у чітко визначеному нею напрямку.

Після смерті Сталіна, були спроби чинити спротив комуністичному режиму політичними засобами, подібно Будапештському повстанню 1956 року. Однак, ті спроби були жорстоко придушені, так само, як зазнало поразки і намагання реформувати соціалізм, надати йому “людського обличчя”, наприклад протягом Празької Весни. Як наслідок комуністичної диктатури, з’являються два різновиди взаємин: зовнішній конформізм і внутрішній опір – зовні більшість людей поводились так, немов би вони сприймали існуючу систему, але у своєму особистому житті вони перебували в постійному пошуку свободи і комфорту.


У сімдесяті роки, дисидентські кола розпочинають перегляд шляхів протидії системі. Оскільки на той час реформування держави та партії здавалося нереальним, вони починають із реформи суспільства, усвідомлюючи той факт, що після багатьох років соціалістичного правління, зміна лише верхівки буде недостатньою для забезпечення поваги до людської гідності на низах. Саме в цих дисидентських угрупованнях і формується концепція громадянського суспільства та набуває довершеності ідея його створення. Вона ж відіграє і провідну роль у революційних заворушеннях 1989 року, коли, наприклад, у Польщі інтелектуальні кола, робітники та римо-католицька Церква oб’єднують усю свою енергію у профспілковому русі Solidarnosc (“Солідарність”), що влітку 1980 року набуває законного оформлення завдяки Гданським Угодам.

Таким чином громадянське суспільство у Польщі було представлене потужною організацією, що охоплювала всі верстви суспільства і забезпечувала передумови для виникнення альтернативної колективної ідентичності. Нелегітимний статус “Солідарності” анітрохи не перешкоджав їй стати ядром усього незалежного сектору, що складався з видавництв, газет, навчальних груп тощо. Була надія, що ця форма громадянського суспільства, котре щойно почало формуватися, стане підгрунтям майбутньої демократичної держави. Навіть церква, яка ніколи не прагнула бути політичним гравцем, надала потужну моральну підтримку руху Солідарності.

Ні церква, ні Solidarnosc не могли бути подавленими державою. Остання змушена була визнати їхній вплив і в лютому 1989 року розпочати переговори з Солідарністю. Рух було легалізовано у квітні й цього було достатньо для переконливої перемоги на перших вільних виборах у Польщі в червні 1989 р. Польща стала першою країною східного блоку, що сформувала некомуністичний уряд на чолі з прем’єр-міністром Тадеушем Мазовецьким.

Чехословацьке суспільство характеризувалось переважно тенденціями до політичної пасивності та індиферентності. Поразка “Празької Весни” 1968 року призвела до розчарування та посилила почуття скептицизму щодо змін у суспільстві. Позиції церкви в Чехословаччині були значно слабшими, аніж у Польщі, оскільки римо-католицька церква перебувала у стані мирного співіснування з режимом. Багато священиків стали членами “Pacem in Terris”, руху за мир, який співпрацював із системою, хоча протягом вісімдесятих число віруючих (католиків і протестантів) серед дисидентів помітно зросло. За підтримки Папи Римського кардинал Томашек займає більш незалежну і критичну позицію відносно режиму. Багато священнослужителів започатковують приватні школи, продовжуючи богослужіння в катакомбах.

У цих умовах Charta ’77 (Хартія-77), першу декларацію якої було проголошено в січні 1977 року і підписано 241 особою, стала зразком мужності та сумління нації. Під своїм маніфестом Хартії-77 вдається об’єднати людей найрізноманітніших верств суспільства. Число 241 збільшується до 750 на кінець того ж року, а в 1980-му сягає за тисячу. Таким чином формується неформальна група людей із чітко вираженими громадянськими ідеалами на чолі з такими лідерами як Ян Паточка, Іржи Гаєк та Вацлав Гавел. Ці люди ніколи не мали на меті створення масової організації, а лише прагнули здійснити моральну критику режиму. Натхненні Загальною Декларацією прав людини ООН та Гельсінськими Угодами 1975 р. свою основну діяльність вони вбачали у виданні документів та відкритих листів, наголошуючи на проблемах дотримання прав людини. Таким чином Хартія-77 стала центром незалежних форм зв’язку.

Так виникає альтернативна, підпільна культура, зі своїми концертами, театром та церквою в катакомбах – все те, що сформувалось у сфері “громадянського суспільства” і утворювалось із маленьких неформальних кіл, де відбувався обмін поглядами та проводилися дискусії не політичних діячів або учених, а істориків, філософів, митців. Вони не мали ніякої стратегії або далекосяжних планів, їх об’єднувало почуття відповідальності та поваги до прав людини і моральної чистоти. Вони були переконані, що людська особистість є суб’єктом, а не об’єктом історії і що держава повинна визнати існування цінностей вищого порядку, аніж вона сама.

В Угорщині режим Яноша Кадара надавав певну можливість невеликим секторам суспільства бути “привідкритими” для приватних ініціатив. Так званий “новий економічний механізм” передбачав деякі економічні ініціативи на нижчому рівні та деякі матеріальні привілеї для населення, хоча приватну власність на капітал легалізовано так і не було. Партія продемонструвала значно більше культурного плюралізму і обмежувала свої ідеологічні випади, а в обмін на це, громадяни визнавали її монополію. Однак, ці обмежені свободи завжди залишалися жалюгідними партійними подачками, котрі будь-якої миті могли бути заборонені. Та все ж для дисидентів цей невеличкий вільний простір мав істотну вагу і розглядався як можлива відправна точка для відстоювання ширших свобод. Таким чином, угорський шлях був менш конфронтаційним за польський розвиток подій.

1988 року настає новий період в історії Угорщини: реформаторські сили у складі Угорської Комуністичної партії готові провести переговори з лідерами опозиції. Після жорсткої внутріпартійної дискусії на початку лютого 1989-го, запроваджується багатопартійна система. У вересні Круглий стіл опозиційних рухів та партія проводять переговори з приводу вільних виборів. Комуністи зреформовуються в соціалістичну партію і навіть сподіваються на широку підтримку мас під час вільних виборів. Однак, їхні очікування виявляються марними, що й демонструє виборча кампанія навесні 1990 р.

У країнах Центральної Європи – Польщі, Чехословаччині та Угорщині концепція громадянського суспільства відігравала важливу роль у процесі дискусій дисидентських рухів. За цих же умов відбувається аналіз власної тактики і стратегії. В інших країнах, за винятком, хіба що, Словенії, дисидентський рух був менш розвинений і значно більше подрібнений. У часи нещадного режиму Чаушеску в Румунії, негайно придушувався будь-який прояв незалежної думки. Населення тероризувалося і тільки дуже мужні особи спроможні були відстоювати правду.

У східноєвропейських країнах, подібно Румунії, не було практично жодної можливості підтримки з боку церкви, оскільки православні церкви, традиційно підтримують тісні стосунки із правлячою системою. Загалом, довіра до них з боку людей була досить низькою, тому, зазвичай, дисиденти концентрувалися навколо неформальних груп студентів, екологічних рухів, невеликих альтернативних релігійних кіл.

У колишньому Радянському Союзі дисидентський рух розпочинає свій розвиток з літератури та самвидавівських публікацій шістдесятих років. Ці окремі ініціативи, на жаль, не могли розвинутись до рівня громадянського суспільства, оскільки кожен вияв підтримки демократії та дотримання прав людини, зазнавав жорстоких утисків з боку компартійної машини. Наприкінці вісімдесятих у пригноблених країнах колишнього СРСР, організації, що прагнули захищати національну самобутність, подібно до Народного Руху України за Перебудову або литовського Саюдису, стають осереддям формування незалежних організацій.


Ідея громадянського суспільства набувала різних організаційних форм у різних країнах регіону. Однак, можна зробити деякі загальні зауваження з цього приводу. Так, ідея громадянського суспільства мала дві основні функції: вона пропонувала шлях до збереження моральної чистоти і слугувала стратегією опору. Вацлав Гавел у своєму есе “Намагання жити по правді” надає великого значення моральному вимірові, наголошуючи на фальшивій сутності соціалістичної системи та її ідеології, головною функцією якої була підтримка влади. При пануванні влади системи, котра формально називалась владою людей, рівень відповідальності громадян обмежувався виживанням через пристосуванство. Люди грали свою частину в загальній партитурі системи і ті, хто таким чином пристосовувався, міг не боятися переслідування влади або помсти на своїх дітях. Система не терпіла заперечення або критики.

Таким чином, згідно з Гавелом, виникає “реальність sui generis”, що визначає життя і чиновника, і пересічної людини. Соціалістична система збудована на пливучих пісках брехні. Це – те місце, де, як стверджує Гавел, концепція громадянського суспільства стає моральною силою: щойно люди звільняються від системи і розпочинають, як він закликає, “жити правдою”, відкривається вся та брехня, що була основою системи. Подібно до вигуку: “А король же – голий!”.

Хартія-77 Чехословаччини продемонструвала всю ницість системи, котра офіційно підтримувала права і свободи людини, але на практиці придушувала будь-який незалежний вияв думок. Solidarnosc у Польщі також виявила порожнечу соціалістичного режиму, що нібито діяв, від імені трудящих.

Життя по правді починається в маленьких колах, де відтворюються такі цінності, як довіра, відкритість, відповідальність, солідарність. І життя за законами правди може розпочатися в будь-яку мить у душі кожної особистості. Як писав Адам Михнік: “…прагнути до правди... означає боротися не лише за краще майбутнє, але так само й за краще сьогодні.” Воно починається з особи, котра вже не сприймає брехню і намагається самостійно встановити причинно-наслідкові зв’язки шляхом активної участі у діяльності громадських структур, які не є результатом ідеологічного контролю, а мають свої витоки із самого дна.


Стратегією опору мала стати інша функція громадянського суспільства. В умовах неможливості реформування партії та держави, як альтернативу було запропоновано створення незалежних сфер життєдіяльності, в яких люди могли б відтворити та реалізувати свою відповідальність. “Друге суспільство”, як його назвали, або “антиполітика” (Адам Михнік), “острови позитивного відхилення” (Ян Чорногурський) або “паралельний світ” (Вацлав Бенда). Цим шляхом мав розвинутися цілий спектр самоорганізацій: приватні університети; інша економіка; паралельна інформаційна мережа (“самвидав”), незалежне релігійне життя, незалежні профспілки, дискусійні групи тощо. У свою чергу це мало сформувати альтернативну соціальну свідомість поза уявленнями “офіційного” життя. Альтернативна культура поруч із культурою офіційною. Альтернативна громадська сфера. Альтернативна, інша економіка.

Ідея громадянського суспільства має своїм підгрунтям розвиток вільної та відповідальної особи, яка реалізує свою відповідальність в автономних організаціях поруч з іншими особистостями, що поділяють її переконання та інтереси. Концепція передбачала формування суспільства, розміщеного ніби поза державою, але, водночас, не повністю відокремленого від її структури. Були сподівання, що поволі атмосфера незалежного мислення та діяльності, разом із такими поняттями як плюралізм, терпимість, автономія, просочиться до “першого”, себто “офіційного” суспільства і в такий спосіб спричинить докорінні зміни системи та розширення громадянських прав і свобод.


Як було згадано вище, концепція громадянського суспільства не була оформлена як конкретна політична програма. Це була ідея, що передбачала як моральний “вихід” із соціалізму, так і альтернативну стратегію надії для майбутнього. Вищезгадана концепція була важливою рушійною силою революції 1989-1991 років і реалізувалась як локальна центрально - та східноєвропейська інтерпретація європейських цінностей, таких як верховенство права, людська гідність і відповідальність.

Таким чином, концепція громадянського суспільства повинна відіграти важливу роль в економічному, політичному та моральному відновленні країн Центральної та Східної Європи. Вона повинна стимулювати людей до активних дій, а не до пасивного очікування поступок від держави. Вона підтримує плюралізм і пропонує альтернативу централізованій бюрократії. Висвітлення спільних рис концепції з провідними засадами західноєвропейської християнської демократії є метою наступного розділу.

До наступного розділу: Відповідальність