А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Розвиток корупції. Сценарій 2 (оптимістичний)

Корупція в Україні: причини поширення та механізми протидії

До попереднього розділу: Розвиток корупції. Сценарій 1 (песимістичний)

Світовий досвід свідчить: коли держава перебуває на етапі реформування, рівень корупції завжди зростає. Тому корупція в Україні, її масштаби, специфіка і динаміка – це наслідок загальних політичних, соціальних і економічних проблем нашої країни, яка зараз переживає докорінну перебудову суспільних, державних і економічних засад. Незважаючи на вжиті останнім часом організаційно-правові заходи щодо протидії корупції, її масштаби поки що залишаються значними. Проведення різних досліджень рівня корупції свідчить, що у свідомості громадян закріпилось уявлення про широке поширення корупції в усіх владних структурах та на всіх управлінських рівнях. Переважна більшість опитаних зазначає, що корупція в нашій державі стала цілком звичайним явищем.

Поряд з тим, головною передумовою попередження та нейтралізації корупційних проявів є послідовна демократизація всіх сфер суспільного життя. Відкритість влади, прозорість процедур прийняття державних та управлінських рішень, дієві механізми контролю за діяльністю державних органів з боку громадянського суспільства – найважливіші чинники успішної протидії корупції. Діяльність державних органів у згаданій сфері повинна проводитися за цілим рядом напрямів, в рамках дієвої системи запобігання та припинення корупційних проявів, виявлення і усунення їхніх передумов, забезпечення невідворотного покарання корупціонерів. В умовах масштабної корупції акцент має бути зроблений саме на боротьбі з причинами, а не разових акціях щодо припинення конкретних проявів. Тому робота правоохоронних відомств хоча і є важливим компонентом, але має на меті, перш за все, вирішення локальних завдань щодо виявлення та безпосереднього притягнення до відповідальності осіб, які скоїли корупційні діяння, забезпечивши при цьому реалізацію принципу невідворотності покарання незалежно від посади корупціонера.

Як свідчить міжнародний досвід, боротьба з корупцією досягає успіху лише за умови її комплексного характеру, наявності чітких пріоритетів, коли вона охоплює якнайбільше сфер життєдіяльності держави, ведеться постійно та перебуває в центрі уваги і влади, і громадськості.

Порівнюючи сьогоднішню Україну і розвинуті європейські країни, що володіють багатовіковими демократичними традиціями, необхідно враховувати, що ми намагаємося зіставляти соціальні організми, що перебувають на різних стадіях розвитку демократії і ринкових інститутів. Традиція послідовного (і далеко не завжди успішного) обмеження корупції нараховує в "західних демократіях" лише 20-30 років, тоді як період демократичного розвитку цих країн на порядок перевищує вказані терміни. Незважаючи на притаманність зазначеного явища і розвинутим країнам Європи, рівень його проникнення у державні інституції є значно нижчим завдяки наявності достатніх умов для протидії негативним проявам.

При організації системної протидії корупції в Україні важливим є забезпечення дотримання основних керівних принципів боротьби проти корупції, що запроваджені Резолюцією Ради міністрів Ради Європи у листопаді 1997 року.

Останнім часом спостерігається тенденція до зближення антикорупційних законодавств європейських країн і усунення в них принципових відмінностей (різниці зберігаються не стільки в принципах підходу до встановлення кримінальної відповідальності за корупційні злочини, скільки в особливостях законодавчого формулювання зовні різних, але в принципі схожих кримінально-правових заборон).

Зазначена тенденція закономірно обумовила створення загально-європейського карного права про відповідальність за такі діяння в рамках Конвенції про кримінальну відповідальність за корупційні злочини Ради Європи 1999 року, де сконцентровано міжнародний досвід законодавчого забезпечення боротьби з корупцією. Прийняття останньої зобов’язує держави – члени Ради Європи передбачити у національному законодавстві загальноєвропейські норми про відповідальність за корупцію. Комітет міністрів Ради Європи про прийнятті Конвенції звернувся до сторін із закликом: максимально уніфікувати передбачені нею зобов’язання щодо зниження можливих застережень учасниками Конвенції, що ускладнюють її чинність і обмежують можливості імплементації в національному законодавстві.

З огляду на стратегічний політичний вибір України, наявність у європейських держав вікових демократичних традицій та певного досвіду протидії корупційним проявам, зазначена Конвенція є орієнтиром при формуванні українського правового поля боротьби з корупцією.

Визначаючи головні загрози корупції (загрожує верховенству права, демократії і правам людини, стабільності демократичних процесів і моральним підвалинам суспільства; підриває основи державного управління, порушує принципи рівності та соціальної справедливості, умови добросовісної конкуренції, уповільнює економічний розвиток тощо), Конвенція формулює норми про тринадцять корупційних злочинів: активний підкуп національних державних посадових осіб (ст. 2), пасивний підкуп національних державних посадових осіб (ст.3), підкуп членів національних державних зборів (ст.4), підкуп іноземних державних посадових осіб (ст.5), підкуп членів іноземних державних зборів (ст.6), активний підкуп в приватному секторі (ст.7), пасивний підкуп в приватному секторі (ст.8), підкуп посадових осіб міжнародних організацій (ст.9), підкуп членів міжнародних парламентських зборів (ст.10), підкуп суддів і посадових осіб міжнародних судів (ст.11), використання службового становища в корисливих цілях (ст.12), відмивання прибутків від злочинів, пов’язаних з корупцією (ст.13), злочин, що стосується операцій з рахунками (ст.14).

Більшість кримінально-правових заборон антикорупційного характеру (принаймні 10, передбачених ст.ст.2-11) у Конвенції цілком можуть бути зведені до конкретизації двох традиційних проявів хабарництва: одержання і давання хабара. Особливість полягає лише в тому, що "центр ваги" конвенційного складу зміщено не на фактичне одержання хабара (хоча склад припускає і цю дію), а на угоду посадової особи з хабародавцем. Усі інші конвенційні норми про підкуп, передбачені ст.ст.4-12 Конвенції, є конкретизацією норм про активний і пасивний підкуп за суб’єктом злочину.

Конвенцією визнаються карними і норми, що формулюють відповідальність за самостійні злочини, пов’язані з корупційними правопорушеннями. Зокрема, ст.ст. 13 і 14 Конвенції кваліфікують відмивання прибутків від злочинів, пов’язаних з корупцією, а також такі навмисні дії (бездіяльність), метою яких є вчинення, приховування або перекручування обставин корупційних злочинів.

Дещо оригінальним для українського законодавства є зміст норми, сформульованої в ст.18 Конвенції, про відповідальність юридичних осіб в зв’язку з вчиненням карних корупційних злочинів. Водночас, у Конвенції зазначено, що відповідальність юридичної особи не виключає можливість карного переслідування фізичних осіб, які вчинили зазначені вище злочини, брали в них участь або підбурювали до їх вчинення.

Процес імплементації конвенційних норм у кримінальне законодавство України не пов’язаний з особливими труднощами, оскільки, в принципі, норми Кримінального кодексу України охоплюють відповідальність за основні корупційні злочини (ст.368 – одержання хабара, ст.369 – давання хабара, 364 – зловживання владою або службовим становищем, 366 – службове підроблення тощо).
Положення Конвенції про відповідальність за відмивання прибутків від злочинів, пов’язаних із корупцією, не вимагає внесень змін у формулювання ст.209 Кримінального кодексу України про відповідальність за легалізацію ("відмивання") грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, тому що такий спосіб їх придбання, як корупційний, цілком охоплюється формулюванням українського законодавства про свідомо незаконний спосіб (шлях) придбання відповідних коштів або іншого майна. При цьому у вітчизняному кримінальному законодавстві враховано можливість покарання за корупційні злочини службової особи організацій і підприємств будь-якої форми власності, а також іноземців.

З метою виконання вимог Конвенції щодо запровадження інституту відповідальності юридичних осіб за правопорушення, пов’язані з корупцією (ст.18), можливо, має сенс позитивно вирішити це питання. Адже сьогодні у більшості випадків карається лише особа, яка отримує хабар (у будь-якому вигляді), юридична ж особа, в інтересах якої діяв чиновник або службова особа недержавної структури, відповідальності не несе. Стосовно юридичної особи можливо передбачити фінансову відповідальність, що допускається Конвенцією. Це матиме профілактичний вплив на можливість корупційної змови службової та юридичної особи (її представника). Більше того, використання інституту кримінальної відповідальності юридичної особи об’єктивно вимагає і робота щодо боротьби з відмиванням коштів, одержаних злочинним шляхом.

Закордонні та вітчизняні фахівці вважають важливими заходами щодо попередження і виявлення корупції встановлення обов’язкового правила для державних службовців про надання всебічної інформації (стосується усіх фінансових активів, зобов’язань і зв’язків даної особи на період, коли вона займає державну посаду), періодичної звітності про доходи і ділові операції, інформування щодо одержання доходів "зі сторони", продаж і купівлю певного активу, що перевищує визначену вартість. Таким чином, йдеться про забезпечення суворого фінансового контролю. Особливого значення надається також вилученню коштів і майна, отриманих в результаті корупції, щоб усунути всі економічні переваги, придбані злочинним шляхом.

Головним надбанням демократичних держав є укорінення в свідомості громадян неприпустимості корупційних дій як особистих, так і з боку інших осіб. У результаті сформовано традиційно негативне ставлення суспільства до корупційних проявів. Коріння такого стану містяться в історичних, правових, моральних та етичних нормах життя європейських країн, а правове поле не стільки служить для покарання, скільки спрямоване на запобігання і попередження подібних злочинів. Головними чинниками цього є прозорість суспільства держав Європи, всебічне правове врегулювання практично всіх сторін життя, високий статус, правова і матеріальна захищеність цивільних службовців. Це і покладено в основу системи боротьби з корупцією.

Певне значення для попередження корупції у суспільстві також мають інститути, спеціально створені для контролю за діяльністю державного апарату і захисту прав людини у конкретних випадках. Таким чином, за міжнародними стандартами корупція – це комплекс саме кримінально-караних правопорушень у сфері службової діяльності. У нашій країні під корупцією розуміється адміністративне правопорушення, а покарання корупціонерів в адміністративному порядку в багатьох випадках неадекватне шкоді, що ними завдається.

В Україні необхідно створити дієву систему протидії корупції. В її основі має бути усвідомлення того, що антикорупційна діяльність досягне успіху лише за умови комплексного підходу, здійснення її державними органами у тісній співпраці з неурядовими організаціями, засобами масової інформації, іншими інституціями громадянського суспільства. Боротьба з корупцією повинна стати загальнонаціональним завданням з чітко визначеними пріоритетами та належною координацією. Реалізація зазначеного наблизить Україну до рівня розвинутих європейських країн та усуне перешкоди для інтегрування нашої держави в європейське співтовариство.
Крім цього, імплементації норм Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію та Конвенції ООН проти корупції, його гармонізації з міжнародними правовими стандартами та у цілому зниженню рівня корупції в Україні могла б сприяти розробка та прийняття Антикорупційного кодексу України як базового нормативно-правового акту, в якому доцільно передбачити:

• запровадження правових засад переходу від ідеології боротьби з корупційними проявами до зосередження зусиль щодо запобігання та протидії корупції, усунення чинників, що її породжують;
• визначення правових меж діяльності громадян, юридичних осіб, органів державної влади в сфері боротьби з корупцією;
• відповідно до міжнародних стандартів встановлення чіткого правового визначення корупції (передусім як кримінально караного правопорушення) та суб’єктів корупції, перелік корупційних діянь;
• закріплення поділу корупційних діянь на види за ступенем суспільної небезпеки: кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові;
• встановлення вимог щодо боротьби з корупцією не тільки в державному секторі, а й у сфері приватноправових відносин;
• визначення головних засад координації діяльності державних органів у сфері боротьби з корупцією та покладення цих функцій на Кабінет Міністрів України;
• визначення правових механізмів усунення наслідків корупційних правопорушень.

Наближенню до європейських підходів у вирішенні проблем боротьби з корупцією сприяло б прийняття законів України: "Про державне управління", "Про центральні органи виконавчої влади", "Про врегулювання державного та приватного інтересу в державній службі", "Про кримінологічну експертизу нормативно-правових актів", "Про конкуренцію", "Про лобістську діяльність", "Про контроль над фінансуванням виборчих кампаній", "Про фінансування політичних партій та політичних організацій", "Про захист від чинення тиску на учасників кримінальних розслідувань", "Про боротьбу з організованою злочинністю", "Про профілактику правопорушень", "Про державний контроль за декларуванням та витрачанням доходів особами, уповноваженими на виконання функцій держави, та членів їх сімей", "Про державну економічну, фінансову та конкурентну розвідку в правоохоронних органах", "Кодексу поведінки та професійної етики державних службовців" тощо .

До наступного розділу: Розвиток корупції. Сценарій 3 (радикальний)

Примітки:

1. Актуальні проблеми боротьби з корупцією в контексті євроатлантичної інтеграції // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Оцінка ризиків та загроз національній безпеці в контексті європейської і євроатлантичної інтеграції України" / Київ, 14 липня 2006 - adm-pl.gov.ua

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии