А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Християнський консерватизм. Церковно-релігійні постулати (ч.2)


Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.

До попереднього розділу: Християнський консерватизм. Церковно-релігійні постулати

У другій половині 1897 року відбулась хвиля арештів і судових процесів над священиками, яких звинувачувано у підбурювані народу. КРНС не розвинувся ще настільки, щоб належно стати на захист духовенства. І на це були об’єктивні і суб'єктивні причини, насамперед мала активність членів КРНС і нападки на нього вже від перших кроків до створення. Але ідея церковно-народної праці була піднята, і КРНС бачив перед собою мету навчити священиків втілювати у життя цю ідею. Тим більше, що на судових процесах вони всі були оправдані і серед народу їх нерідко трактували як його оборонців. Союз закликав скористатись цим моментом для активізації громадської праці священика.

КРНС шукав підтримки і впливу на це молоде духовенство, домагаючись на урядовому рівні здобути для нього кращої фінансової підтримки. Але своєю консервативністю КРНС відштовхував від себе це молоде духовенство, серед якого були більш поширені ідеї народовців, котрі у 1899 р. створили Українську національно-демократичну партію.

Неабияку роль у формуванні та діяльності християнсько-консервативної течії відіграв греко-католицький єпископат. Митрополит Сильвестр Сембратович був першим духовним наставником течії, і певною мірою її творцем. Андрей Шептицький сказав про Сильвестра Сембратовича, що він мав найвищі наміри створити місток у стосунках між церковною верхівкою і низами, чим було закладено передумови для партії О. Барвінського.

Поруч з С.Сембратовичем, єпископ Констянтин Чехович очолював течію в себе на Перемишльщині. Лише митрополит Юліян Сас-Куїловський, людина далека до політики і суспільного життя, мав досить прохолодні стосунки з християнськими консерватистими, оскільки ще будучи єпископом Станіславським він сприяв активізації москвофільського духовенства в єпархії. Змінивший його на митрополичій кафедрі Андрей граф Шептицький розпочав новий етап участі Церкви у суспільному житті. Варта зауважити, що християнсько-консервативна течія єдина серед загалу галицько-українських партій від початку позитивно сприйняла А.Шептицького як єпископа, а потім і як митрополита. Відповідно, відразу між течією і молодим владикою налагодилась тісна співпраця, а у 1911 р. А. Шептицький був одним із співтворців партії «Християнсько-суспільний Союз».

Склались дуже теплі стосунки особисто між митрополитом Андреєм і О.Барвінським. Ще як єпископ Статніславський А.Шептицький під час побуту у Львові бував вдома в родини Барвінських, а потім вже як митрополит тісно співпрацював з лідером християнсько-консервативної течії. Збереглась досить багата їх переписка, яка свідчить про рівень і тон їх відносин.

Деколи в історіографії зустрічається твердження, що на початку ХХ ст. митрополит Андрей Шептицький ідейно найближче стояв до Української національно-демократичної партії. Помилковість, як на нашу точку зору, такого твердження доводять нерідкі випадки гострої критики, а навіть невизнання митрополита зі сторони деяких лідерів УНДП, а, отже, їх ідейні позиції не завжди співпадали, на що вказує і один з лідерів УНДП Кость Левицький . Історик Іван Химка зазначає, що серед засновників УНДП було багато відомих антиклерикалів, колишніх членів РУРП, до яких він відносить й Івана Франка. І такі настрої значної мірою визначали стосунки між митрополитом Шептицьким і УНДП . На нашу думку, владика був близьким до УНДП, як найбільш чисельної і впливової партії у галицько-українському політичному спектрі, навіть деякі священики з його оточення, як, наприклад, о. Тит Войнаровський, певний час входили до проводу УНДП. Проте ідейно митрополит стояв найближче до християнсько-консервативного табору. Про цю близькість говорять о. І.Сохоцький, В.Фельдман, Е.Прус та інші.

Іменований у 1904 р. єпископ Станіславський Григорій Хомишин, ще будучи священиком в Коломиї зблизився з москвофілами, за що був критикований «Русланом». Пізніше, очолюючи Львівську Духовну семінарію, перейшов на національні позиції. У Станіславові він повів активну суспільну діяльність, поширюючи в єпархії антисоціалістичні та християнсько-соціальні ідеї, чим викликав величезне обурення в радикалів, а «Громадський голос» постійно зневажливо висловлювався про нього.

Отже, галицько-український єпископат в цілому підтримав християнсько-консервативну течію, сприяв у її розвитку. Зрештою, оцінюючи ідейне підгрунтя суспільної праці церковних владик, їх також можна певною мірою віднести до представників християнсько-консервативної течії.

В діяльності, посольських та публічних виступах, публікаціях діячів КРНС, Руської Громади, ХСС не простежується зловживання, спекуляції термінів «християнський», «католицький» і т.п. І в той же час, їх праця базувалася на міцному християнському підгрунті, моральних цінностях. У цьому плані відчувається близькість українських християнських консерватистів до християнсько-соціальних і християнсько-демократичних рухів Західної Європи.

В Австро-Угорщині християнсько-соціальний рух був на той час досить популярним. Християнсько-соціальна партія входила в ряд найпотужніших політичних сил, а в суто австрійських краях подекуди переважала впливами інші партії. В польській Західній Галичині священик Стояловський заснував серед селян рух, в дечому близький до християнсько-демократичного. Поряд з ним існувала потужна клерикальна течія, підтримувана краківськими консерватистами . Необхідно зауважити, що і в Західній Європі клерикали і християнські демократи не завжди знаходили спільну мову.

Група О.Барвінського намагалась засіяти на галицькому грунті ідеї християнської демократії, переймала досвід західно-європейських однодумців у економічній та соціальних сферах. «Руслан», за поданням О.Барвінського та інших діячів течії, ознайомлював галицьких українців з практичними розробками, теоретичними статтями австрійських, німецьких християнських демократів. Слідом за ними українські діячі закликали духовенство допомогти своїй пастві вирішити соціальні проблеми, які тісно перепов’язані з духовно-моральними справами, в той час, як національно-політична діяльність кліру може викликати протест в суспільстві. Такою ж була позиція митрополита Андрея Шептицького, виложена в його численних суспільних посланнях.

На загал українська християнсько-консервативна течія найбільше схилялась до співпраці з чеськими, хорватськими та словенськими християнсько-демократичними організаціями, тому що серед польських та австрійських християнсько-соціальних рухів були поширені великодержавні шовиністичні настрої. В австрійському парламенті українські християнсько-консервативні посли належали до протилежного австрійським християнським соціалам табору.

Польські клерикальні організації були налаштовані крайньо антиукраїнськи. В їх пресових виданнях постійно звучали жалі про т. зв. утиски римо-католиків на Східній Галичині, про ніби-то плачевне у порівнянні з греко-католицьким становище римо-католицького духовенства. В цілому їх діяльність, яку з початком ХХ ст. особливо активно підтримували польські націонал-демократи, сприяла загостренню міжнаціональних стосунків у краю. «Хлопська партія» о. С.Стояловського від створення зайшла в конфлікт з клерикалами. В той же час стояловці співпрацювали з лівими селянськими організаціями та українськими радикалами; з часом вони перестали існувати як окрема організація.

Українська християнсько-консервативна течія робила опору на Католицьку Церкву, при цьому чітко зазначаючи свою східнохристиянську літургійну приналежність. Ними висувалось припущення, що якщо б українці одностайно прийняли й зберегли б унію, то не було існуючого розколу між двома імперіями. Греко-католицька конфесійна орієнтація була продиктована також тим фактом, що на даний час Українська Греко-католицька Церква була єдиною національною церковною інституцією. Православна Церква в Російській імперії, до якої належали більшість українців, була перетворена царським режимом на знаряддя русифікаторської політики і становила складову самодержавної ідеології. Тому християнські консерватисти називали москвофільське православ’я – цареславієм.

Не дивлячись на свою прокатолицькість галицько-українська християнсько-консервативна течія постійно допомагала православним українцям на Буковині, разом з ними домагалась припинення румунізації українців через місцеву православну ієрархію. В той же час течія протестувала проти латинізації українських селян, особливо тих, які емігрували до Північної і Пвденної Америк.

Українські поселенці від початку масової еміграції звертались до греко-католицької ієрархії з проханнями вислати священослужителів для організації їх духовного життя в еміграції. Проте місцева римо-католицька ієрархія чинила постійні перешкоди із допущенням греко-католицького кліру до вірних на поселеннях. А одруженому духовенству взагалі було заборонено іммігрувати. Під тиском американських римо-католицьких єпископів папський престіл довший час відмовляв у висвяченні греко-католицького єпископа для українських іммігрантів в Америці.

До наступного розділу: Християнський консерватизм. Церковно-релігійні постулати (частина 3)

Примітки:

1. Деякі рефлексиї з нагоди полїтичних процесів сьвященичих. // Руслан. - 1897. - 12 жовтня.
2. Korolevskij C. Metropolite Andre Szeptyckyj. 1865-1944. – Romae, 1964. – P. 60.
3. ЦДІАУ. – Ф. 358. – Оп.
4. Левицький К. Українські політики. – Т. ІІ. – Львів: Вид-во «Просвіти», 1937. – С. 22.
5. Himka J. Sheotyts’kyi and Ukrainian National Movement before 1914. // Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. / Ed. Paul Robert Magocsi. – Edmonton, 1989. – P. 35.
6. Сохоцький І. Що дали Греко-католицька Церква й духовенство українському народові. – Філадельфія: Вид-во «Америка», 1951. – С. 14, 70-75. Wilhelm Feldman/ Strjnnictwa I programy polityczne w Galicyi/ 1846-1906. – T. II. – S. 350-352. Edward Prus. Władyka Świętojurski. – S. 40.
7. Kieniewicz S. Historia Polski. 1795-1918. – Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1987. – S. 400-401.
8. Klerical, politisch-national oder sozial? // Руслан. – 1903. – 25 грудня.
9. Kieniewicz S. Historia Polski. 1795-1918.– S. 401-402.
10. Наша ідея національна. - 27 січня; Наші наміри. - 22 січня.

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии