Пряма демократія в Україні: історичні традиції та перспективи розвитку

До попереднього розділу: Пряма демократія (історичні традиції та світовий досвід)

Останнім часом в Західній Європі і США розвиваються нові механізми прямої демократії. Наприклад «електронна демократія» (кібердемократія), якою називають використання електронних комунікаційних засобів, таких як Інтернет, наприклад, для покращення демократичних процесів в розвинених країнах. Це поняття ще надто молоде, щоб робити якісь певні висновки, або виголошувати рецепти, і багато що в майбутньому залежатиме від того, як цю концепцію будуть втілювати уряди, громадянські об’єднання та товариства по всьому світі.

Як і форми традиційної демократії, електронні форми бувають прямими та непрямими. Всі вони, так чи інакше, пов'язані з мережею Інтернет, адже це і є той спосіб організації публічних дискусій чи голосування, який дозволяє нівелювати відстань виборців від уряду та надати можливість висловлювати свою думку всім бажаючим.

Найпростішою непрямою формою електронної демократії є організація голосування через світову мережу. Це спосіб, який вимагає лише технічних рішень, таких як ідентифікація виборця, захищені протоколи даних та моніторинг ходу голосування. Стівен Кліфф наводить один з варіантів подібного голосування – виборцю надсилається електронною поштою голосувальний бюлетень (або його аналог). За цим бюлетнем виборець або дзвонить на вказаний в ньому номер (він може бути одноразовим, подібна можливість цифровими протоколами дозволяється), де залишає повідомлення про свій вибір, або ж голосує цим бюлетенем через захищене з’єднання через Інтернет, надсилаючи свій цифровий підпис. Подібний експеримент було проведено у Великій Британії у 2002-2003 рр. Парламентською групою з е-Демократії, у цьому експерименті брали участь не лише виборча комісія, а й найбільші академічні установи. У двох великих містах – Шеффілді та Сент-Олбансі надали можливість виборцям проголосувати через Інтернет. Із загальної кількості тамтешніх виборців цим правом скористались відповідно 35% та 40%, причому явка підвищилась на 10% у порівнянні з минулими виборами, що свідчить про те, що така форма голосування громадянами цілком схвалена, хоча загальну оцінку експерименту дати важко.

Другою подібною формою є надання громадянам можливості обговорення рішень місцевої ради, або ж навіть парламенту. В рамках подібної форми чільну роль грає наявність доступу до Інтернету, оскільки подібні дискусії на практиці стають дуже активними та гарячими, а також відповідних технічних рішень, таких як форуми, блоги та чати. Подібний експеримент було проведено в Італії, в місті Болонья у січні-лютому 2002 р., коли було створено структуровану систему онлайн-дебатів в рамках проекту «DEMOS», причому перша тема для публічного обговорення стосувалась дорожнього руху. Практично було створено Інтернет-форум, який регулярно моніторився місцевими органами самоврядування, і де громадяни могли вільно висловити свою думку. Було видано окрему постанову, згідно якої місцеві органи влади повинні були активно використовувати поради громадян, відповідати на їх запитання, а також на основі дописів виділяти та аналізувати нагальні проблеми. Трохи інша схема була використана в Модені, де замість форума було створено систему листка новин (newsletter), на який громадянин підписувався, залишаючи свої персональні дані, і натомість отримував можливість постійно або на поштову скриньку, або на мобільний телефон, регулярно отримувати інформацію про плани міськради. Він також міг задавати питання електронною поштою з гарантією відповіді у законодавчо встановлений час. Крім того, було створено ряд онлайн-консультаційних центрів, а також проводились онлайн-опитування. Аналогічні експерименти також проводились в інших італійських містах на рівні місцевих органів самоврядування. При цьому найбільша активність спостерігалась не з боку окремих громадян, а з боку асоціацій чи неформальних організацій (експеримент в Гроссето у 2002 р.), хоча у випадку соціальних питань активність громадян була співставною. Даніела Батісті , італійський міністр іновацій та технології, втім, робить невтішний висновок – подібна форма електронної демократії не може бути побудована знизу, і тим паче не стане результатом впровадження суто технологічних рішень. Вона може бути впроваджена тільки у випадку її визнання на політичному рівні.

Наступною формою впровадження непрямих форм електронної демократії є так званий «електронний уряд» (e-government).

Концептуально ця форма вже набула конкретних ознак, але практичних варіантів реалізації наразі поки що надто мало, зокрема, експерименти зі створення електронного уряду проводились в США, Канаді та Великій Британії. Суть цієї форми полягає в тому, що всі урядові установи в обов'язковому порядку відображають процес своєї діяльності в онлайн-режимі, тобто публікуються та обговорюються закони та законопроекти, публікуються урядові звіти, а також створюється публічний портал, звідки громадянин може отримати всю інформацію про діяльність його уряду, а також обговорити всі нагальні проблеми на форумі. Ця система також включає в себе систему зворотнього зв'язку із виборцями, починаючи із персональної поштової скриньки депутата, або урядовця, куди будь-який громадянин може надіслати запит, і закінчуючи регулярними інтернет-конференціями. Практично це просто подальший розвиток форми, яку ми розглядали вище, але на значно більшому рівні інтеграції. Головна проблема при реалізації цієї форми є саме останнє – зворотній зв'язок. Враховуючи обсяг пошти, яку отримуватиме урядовець, не можна від нього очікувати відповіді на всі листи.

Звичайні системи автовідповідачів проблему аж ніяк не знімають, її рішення вимагає або створення відповідного відділу при уряді, який займатиметься питаннями електронного відображення діяльності, або створення інтелектуальної системи автовідповідача, який аналізуватиме листи та генеруватиме на них відповіді. Найпоказовішим прикладом цієї форми є проект «Online Parliamentary Petitions and Consultations», який включає в себе організацію, у співпраці з відповідними комітетами Палати Лордів та Палати Общин, ряду публічних форумів, присвячених питанням, на які було подано найбільш розгорнутий звіт комітету. Аналогічний проект у 1999 році запущено в австралійському штаті Вікторія .

Межує з прямою електронною демократією афінського типу так звана «напівпряма електронна демократія» (semi-direct e-democracy). Вона полягає у тому, що перед ратифікацією (або поданням в парламент) законопроект має бути винесений на публічну дискусію в Інтернеті, і спочатку проголосований там. Як і попередньо розглянуті форми, тут вимагається створення публічного порталу парламенту, де повинні публікуватись всі документи, які продукує уряд, а також організовані форуми з їх обговоренням. Щоправда, наразі такі проекти здебільшого є персональною ініціативою.

Насамкінець хотілось б звернутись до так званих «радикальних» течій в електронній демократії (поки що, на жаль, чисто теоретичних).

Найбільш радикальним варіантом є проект «демократії з відкритим кодом» (open source democracy). Ця концепція передбачає, що закони створюються не лише парламентом, а й суспільством, на основі принципу відкритого коду, який активно застосовується в розробці програмного забезпечення. Тобто закони публікуються в проекті на зразок Wikipedia, де зареєстрований користувач може внести будь-які зміни, і таким чином у процесі законотворчості приймають участь усі бажаючі громадяни. Звичайно, що для реалізації подібного проекту необхідна поки що неіснуюча державна база зберігання законів з усіма варіантами правок, причому в подібній системі і повинні створюватись закони із самого початку, система точної ідентифікації користувачів (наприклад, за допомогою біометричних методів), бо інакше можливий випадок, коли таким чином закони будуть писати деструкційні, або й відверто антидержавні сили. Тому подібна схема електронної демократії поки що існує в теорії, та й то з цілим сонмом застережень та невирішених питань.

Як бачимо, всі існуючі форми так чи інакше залежать від покриття доступу до Інтернету населення, а також від того, наскільки уряд країни дослухається до результатів громадського обговорення та голосування. Але не дивлячись на ці обмеження, в світі існує ряд успішних прикладів впровадження елементів електронної демократії в політичне життя країни. Географія їх вражає: від США до Малайзії та Австралії, що доводить доцільність цих експериментів, і те, що саме у подібних схемах приховане майбутнє демократичних політичних систем.

До наступного розділу: Механізм прямої демократії

Посилання:

1. Трухманов В. Світовий досвід електронної демократії // Фабрика законотворчості - democracy.com.ua/ua/wg/39/material/953/.

2. Steven Cliff Democracy is Online 2.0 –publicus.net, 2000. (28.07.2008 р.)

3. A New Agenda for e-Democracy, Papers of Oxford Internet Institute Symposium, University of Oxford – 7 May 2004.

4. C. W. Blackwell Athenian Democracy: a brief overview // C. W. Blackwell Classical Athenian Democracy – STOA, 2003.