Ідеологічні засади християнсько-консервативної течії в Галичині кінця XIX – початку XX ст.

До попереднього розділу: Християнський консерватизм. Культурно-освітні постулати

Починаючи від 1899 р. на парламентському рівні діячі християнсько-консервативної течії підносять питання заснування українського університету у Львові, фактично, паралельно з акціями українських студентів . О. Барвінський розглянув справу на сторінках «Руслана», детально виклавши своє бачення, яке можна вважати думкою всієї течії. Одразу варта відзначити його реалістичний підхід до справи, який базувався на оцінці відносин в краю, які максимально впливали на вирішення проблеми українського університету. Він застерігав, що справа університету є вельми поважною і її не можна вирішувати на народних вічах, як до цього закликали студентські лідери на своїх зборах. На думку О.Барвінського, молодь лежковажила науковий момент справи, подекуди відкидаючи плавний перехід від заснування кафедр до заснування університету, зводячи справу до політичної акції з радикальним забарвленням.

О. Барвінський відкинув такий метод відстоювання національних інтересів і поставив три умови, при виконанні яких українська сторона категорично має ставити питання про відкриття свого вищого національного закладу. По-перше, відповідне число доцентів. Українські посли мають посприяти в отриманні стипендій для молодих обдарованих науковців, а з іншої боку мала би бути також підтримка їх зі сторони громадськості. По-друге, систематична наукова робота, тобто розширення сфери наукових досліджень, особливо в сторону технічних та природничих наук, підготовка та видання необхідної літератури та укладення наукової термінології тощо. По-третє, чисельна кількість українських студентів на українських викладах, щоб довести, що українські доценти і професори читають лекції на відповідному рівні, а українські студенти проявляють інтерес до національної освіти, та й до освіти взагалі. Лідер християнсько-консерватичної течії застерігав перед неприпустимістю силових та спонтанних методів, які можуть призвести до розчарування та зневіри, натомість закликаючи дотримуватись тактики поступових, органічних кроків. Отже, християнсько-консервативна течія активно підтримувала ідею створення українського університету, але вважала більш реальним на початках вимагати відкриття нових українських кафедр на всіх факультетах існуючого польського університету, а з часом на їх основі буде можливим заснувати самостійний вищий учбовий заклад.

Цю думку посли з християнсько-консервативного табору неодноразово підносили у сеймі й парламенті. О. Барвінський в Державній раді звернувся до міністра освіти з пропозицією підтримати українські вимоги і через створення українських кафедр еволюційно дійти до створення окремого університету. Виступ закінчився словами: «Ми не попадемо в зневіру і не опустимо рук, хочби наші змаганя не вінчали ся успіхами; навпаки кожна трудність і перепона буде понукою до дальшої неперестанної і невтомної працї і дїяльности, поки не осягнемо запоручених нашому народови основними законами прав». Ці слова відтворюють ставлення християнських консерватистів до шкільної теми в цілому.

Часопис «Руслан» постійно ряснів повідомленнями на цю тему. Велика увага приділялась Руському Педагогічному Товариству, яке фактично перебувало під певним контролем християнсько-консервативної течії. Діяльність послів течії доповнювалась діяльністю в РПТ та інших організаціях. Варта відзначити, що в міру послаблення впливів лідерів течії на посольському рівні зростала їх активність громадському житті Галичини, особливо на педагогічному полі. Починаючи з 1901 р. в «Руслані» постійно з’являються статті, в яких доводиться життєва необхідність освіти для найбідніших селянських верств, яка єдина може витягнути їх із злиднів . Дуже часто повідомляється про діяльність РПТ із закликом підтримки і вступання в його ряди. Їх гаслом стали слова: «Чия школа, того й будучність».

На цей час під орудою РПТ у Львові знаходились декілька освітніх установ: Інститути св. Миколая (чоловічий), св. Ольги (жіночий), бурса, жіноча виділова школа ім. Т.Шевченка тощо. В інших містах були подібні установи, певний вплив в яких мали однодумці О.Барвінського. Зокрема, в Перемишлі Інститут св. Миколая для хлопців та Інститут для дівчат – під опікою єп. К.Чеховича. О.Барвінському вдавалось через свої знайомства і впливи в урядових колах здобувати для цих установ фінансову допомогу з державних фондів. Проте найбільший тягар по їх утриманню лягав на українську громадскість, що нерідко ці установи під загрозу існування.

З початком ХХ ст. загострилась боротьба за українську гімназію в Станіславові, а тому в «Руслані» з’являються статті із закликами віддавати дітей до українських гімназій, щоб довести крайовим властям і польським колам, що галицьким українцям потрібна національна освіта. «Руслан» вказував, що значна частина українців обмежє своїх дітей, посилаючи їх тільки до початкової школи. Орган християнсько-консервативної течії тому застерігав, що через невелику кількість української молоді в гімназіях, крайові власті чинитимуть перешкоди у відкритті українського університету. Паралельно зауважувалось, що молодь незаслужено легковажить реальні школи, політехніку, торговельну академію, а тому була запропонована ідея, що поряд з університетом за якийсь час необхідно буде ставити питання української політехнічної вищої школи.

У 1901 р. українські студенти вдались до сецесії (бойкоту) львівського університету. Більшість з них відправились до інших університетів, а для допомоги їм розпочався збір коштів серед українського громадянства. На весну 1902 р. стало зрозумілим безкорисність продовження бойкоту і студенти повернулись додому. А зібрані серед галицько-української громадскості на допомогу їм 150 тис. корон вирішено заснувати приватний університет по підписці. Християнські консерватисти скритикували таку ідею. Приватний університет не давав ні освіти, ні диплому, які б визнавала держава, а трактувався як політична акція. Якщо вже була зібрана така сума, то орган течії радив використати їх на середню освіту, і цим шляхом можна буде досягти мети – українського університету. Або вкласти в розвиток повітової сітки РПТ і через нього активізувати освітянський рух, при цьому вимагати від властей відкриття паралельних українських класів при діяючих польських гімназіях в містах, де немає українських гімназій.

Як бачимо, в християнських консерватистів був дещо інший підхід до національної освіти. У школі вони бачили насамперед освітній заклад, а тому боротьба за українські учбові заклади не мала перетворюватись на політичні прокламації. Відповідно, вони наголошували, що першим обов’язком молоді є здобуття професійних знань, щоб потім як добрі професіонали прислужитися своєму народу. Християнські консерватисти не заперечували, що молодь може і повинна цікавитись політикою, але в ній мала би бути більш стримана і об’єктивна. Вони вказували, що для того, щоб бути добрим політиком треба багато вчитись і набратись досвіду.

Особливу увагу група О. Барвінського приділяла сільській молоді. «Руслан» наводив таку статистику, що тільки десята частина сільської молоді, котра поступила в середні школи, закінчує їх. Причиною цьому є загальна матеріальна нужда сільського населення. Тому християнські консерватисти закликали закладати бурси для незаможних учнів і утримувати їх загальногромадським коштом. Для прикладу можна було брати існуючі бурси та дівочі інститути при РПТ. Другим важливим завданням бурс після утримування було виховання молоді в християнському дусі. Особливо на цьому пункті вони наголошували щодо дівочих закладів. У цьому питанні відстоювалась думка, що опіку над такими закладами має здійснювати також Церква .

Показовими у плані побуту і виховання були заклади Руського Педагогічного Товариства, а також Інститут для дівчат в Перемишлі. Було певною мірою вирішено питання їх матеріального забезпечення, хоча достатнім його назвати не можна було. Селяни через брак грошової готівки платили за своїх дітей продуктами харчування, і така плата заохочувалась РПТ. Але, всетаки, кількість учнів, якими вони опікувались, була не надто великою, у порівнянні зі всією кількістю української молоді учнівського віку, а тому християнські консерватисти закликали українську громадскість подбати про свою молодь.

Велику нішу в діяльності християнсько-консервативної течії займала опіка над учительством. Реально не одна інша галицько-українська партія цим питанням не займалась, а стан учительства був плачевним. Як й інші службовці вони були максимально залежні від крайових властей. Матеріальний стан, особливо сільського вчительства, бажав кращого. За будь-яку громадську активність, яка не сподобалась Крайовій шкільній раді український педагог переводився на роботу в Західну Галичину або втрачав будь-яку можливість просуватись по службовій лінії. Свого часу й Олександру Барвінському за активну національно-просвітницьку діяльність на Галицькому Поділлі було відмовлено у проханні очолити українську кафедру в Чернівецькому університеті. Тому християнсько-консервативна течія від початку взяла галицько-українське учительство під свою опіку.

На посольському рівні діячі течії вимагали підвищення заробітної плати вчителів і повернення українських педагогів із Західної Галичини. Наступний крок – організація учительства як суспільного прошарку на професійній основі. «Руслан», який був досить популярний серед учительства, запрошував їх об’єднатись у Руському Педагогічному Товаристві. Також він підносив роль цього суспільного прошарку у громадському житті. Без належної освіти нація не здатна до повноцінного буття, і саме на вчительство положена місія національного просвітителя. А їх беззахисність перед владними структурами спонукає до об’єднання для самозахисту. Першим кроком до такого об’єднання могло стати всезагальне вчительське віче.

На середину липня 1904 р. польське педагогічне товариство скликало до Львова віче вчителів краю. РПТ звернулось до українців-учасників згаданого віча з пропозицією після нього провести свої національні збори. Головним питанням українського віча мала стати тема об’єднання. Партія О. Барвінського не відкидала можливості співпраці на професійній основі по деяким питанням з польською організацією вчительства, але відстоювала потребу національної організації. «Руслан» завчасно широко інформував про підготовку крайового і українського віч. Часопис писав, що, нажаль, вчитель-українець не завжди може працювати на користь свого народу, а тому він проповідував гасла об’єднання національних педагогічних сил. Одразу ж наголошувалось, що нова організація не вестиме політичної діяльності, що сприяло би об’єднанню всіх вчителів без огляду на їх політичний світогляд.

До наступного розділу: Християнський консерватизм. Культурно-освітні постулати (частина 3)

Примітки:

1. Справа руского унїверситету. // Руслан. – 1899. – 23 липня.
2. Барвіньский О. Україньско-руский унїверситет. // Руслан. – 1899. – 5, 12-15 жовтня.
3. Промова посла Олександра Барвіньского. // Руслан. – 22, 23 березня.
4. Руска суспільність а школа. // Руслан. – 1903. – 24, 25 грудня.
5. Шлім руску молодїж до шкіл. // Руслан. – 1901. – 21 серпня.
6. Підписка на висші чи на середні школи. // Руслан. – 1902. – 1 квітня.
7. Задачі рускої шкільної молодіжи. // Руслан. – 1905. – 1 вересня; Крайня пора отямитись! // руслан. – 1904. – 7 жовтня.
8. Своїми силами. // Руслан. – 1904. – 2 квітня.
9. Задачі руских бурс і руских шкіл в справі приросту рускої інтеліґенциї. // Руслан. – 1904. – 26 червня.
10. О.Барвіньский. В чім наша будуччина і сила? // Руслан. – 1901. – 11 жовтня; Рускі бурси й інститути для незаможної молодїжи шкільної. // Руслан. – 1904. – 22 червня.
11. Віче народних учителів … // Руслан. – 1904. – 19 липня; Орґанїзация народного учительства. // Руслан. – 1904. – 19 липня.